Розділ 6

— Усіх стратити! Негайно! Четвертувати! На кіл! У клітки і розвісити по стінах!

Едуард XII бризкав слиною, тупав ногами, а обличчям почервонів так, що ось-ось апоплексичний удар вхопить. Король Буругундії метався по малій тронній залі, немов загнаний у клітку тигр, так що підлога мантії злітала над підлогою вище колін. Кричав, погрожував, розмахував руками. Тільки з кулаками ні на кого не кидався. Можливо, тому що окрім його доньки і мене тут нікого більше не було.

— Як ви могли відпустити цих розбійників без покарання? Ви... ви...

Поки король не ляпнув з гарячки чогось зайвого, я поквапився з реплікою у відповідь.

— Я подумав, що вам самим буде приємно це зробити.

Едуард XII зупинився і різко обернувся до мене.

— Що?

— Я подумав… — повторив повільно і чітко промовляючи кожне слово, — що вам самим захочеться розправитись із винними. Зрештою, це на ваших підданих напали. Відповідно — вам і міру покарання обирати. Винні доставлені… їхній табір буквально під стінами вашого замку. Так що не відмовляйте собі в задоволенні, ваша величність. Надсилайте гвардійців і…

Перекусивши чудово приготовленою зайчатиною... а може, вона мені лише здалася такою після бою, — я повернувся до вікінгів. За цей час вони встигли порадитись і знайшли консенсус. Про що наочно свідчило п'ять свіжих трупів, що лежали трохи віддалік. Як я розумію, опозиціонерів, які не погодилися з думкою більшості.

— Що скажеш, Бьорне? — вичепив поглядом із натовпу знайоме обличчя.

— Ми готові присягнути тобі, конунг. Але драккар палити не будемо.

— Поясни?

— Ярл Улаф Косматий був великий воїн і гідний почесного поховання. Тож, якби ми були вдома — він поплив би до Одіна, як і годиться, в палаючому кораблі. Але ми на чужині і з нами немає майстра-корабела. Значить, якщо спалимо драккар, то довгі роки не зможемо повернутись на Батьківщину, до своїх родин. А навіщо нам тоді здобич? Ми — воїни. Народжені для битв і готові померти у битві... Але бійка заради бійки — доля дурнів. На Скелястих островах мало землі, і ми йдемо в море, щоб повернутися додому зі здобиччю. Тоді взимку наші сім'ї не голодуватимуть, а дружини народять нових синів. А якщо не повернемося... Багато хто, якщо не всі, не доживе до весни.

Вікінг помовчав трохи, переводячи подих і збираючись з думками. Я мовчки чекав.

— Ти переміг ярла Улафа Косматого в чесному поєдинку, Одін тому свідок, а отже, гідний повести нас у похід. І ми готові слідувати за тобою та вбивати твоїх ворогів, конунг. Впевнений, нас чекає хороша бійка та славна здобич. Але навіщо вона буде нам потрібна, якщо корабель згорить?

— Розумно. Та поки що я почув тільки те, чого ви не хочете? А що робитимете — ти ще не сказав.

— Ми повернемося до захопленого селища. Там лишилося багато будинків. Виберемо найбагатший і спалимо його. Улаф залишиться задоволеним заміною.

— Улаф — напевно. А ось щодо жителів не впевнений.

— Хіба пастух питає в овець, яку з них коли стригти чи різати? — здивовано знизав плечима вікінг.

Що ж, чорного пса не відмиєш добіла. Приблизно на це й слід було чекати. Вовки не проти зміни ватажка, особливо, якщо новий зумів продемонструвати довші ікла, але те, що вже захопили, віддавати не збираються. У тому сенсі, що якщо я вимагатиму частку ярла — отримаю її без заперечень, а от якщо замахнуся на всю здобич — нормани збунтуються проти нового вождя швидше, ніж погодилися підкоритися. Але й потурати зграї — найшвидший шлях до чергової спроби зміни лідера.

— Це коли стадо своє. А ви — в чужу межу залізли. Чи забув уже? Ні, ми, звичайно ж, можемо повернутись до того, з чого почали. Я забираю драккар, а ви здобич. І чекайте, коли Едуард XII прискаче з гвардією, подивитися, хто в його землях бешкетує.

Вікінг мимовільно глянув у бік корабля, але ж я не вчора народився. Пара латників сера Корбула чинно сиділи звісивши за борт ноги, по одному на носі та кормі. А троє амазонок-лучниць — вибрали собі містечко для вечері якраз під щоглою. Так що захопити драккар одним несподіваним кидком, поки мої основні сили на березі, ніяк не вдасться. Та й взагалі, клопітно це все. Не зуміли перемогти одразу, то тепер, — коли я напоготові, а хирд спільними зусиллями зменшився на півтора десятка бійців, втративши ще й голову — це взагалі згубна витівка.

— Що ти пропонуєш, конунг?

— Для початку відправте парочку воїнів до села і звільніть усіх полонених. Сподіваюся, хоч хтось там залишився живим?

Улаф скривився, наче оцту ковтнув, а в натовпі вікінгів пролунав невдоволений гул. Власне, все як і очікував. Хто пробував відібрати кістку у пса, розуміє.

— Я міг би і своїх людей послати, але хочу почати з довіри і тому пропоную щоб ви самі порахували здобич.

— Навіщо? — здивовано перепитав Бьорн.

— Щоб вам заплатити за них чесний викуп. Один золотий за п'ятьох? На мою думку, гідна ціна.

— Та ти жартуєш?! — вискочив з-за спини Бьорна худорлявий вікінг. — Де це бачено, щоби за молодого, здорового невільника платили двадцять срібляків? Тим паче, за дівку!

— Цить, Туві! — гаркнув на товариша Бьорн, явно входячи в роль, якщо ненового ярла, то старшого хірдмана точно. — Не лізь у розмову.