Розділ 4

Хольмґанг… Місце для битви. Коло на землі. Увійдуть до нього двоє — вийде лише один. Поєдинок не на життя, а на смерть.

Причому двобій не просто двох воїнів, а двох вождів. Кожен з яких поставив на кін не тільки свою честь і життя, але також долі людей, що присягнули. Ярл Улаф Кудлатий — корабель і хирд. Я — шість амазонок і п'ятірку важких кіннотників сера Корбула, разом із ним самим. А також обох гвардійців короля Едуарда.

Христина — вона ж посол та дочка короля Едуарда до загальної схеми не увійшла. Це я обговорив окремо. Пояснивши ярлові, що не маю влади над підданою іншого конунга і не можу розпоряджатися його (до речі, мало не обмовився) життям. Це Кудлатому не дуже сподобалося, — ніхто не любить, коли із загального правила починають робити винятки, але розсудивши, що одна людина не варта суперечки… погодився. Або прикинув, що коли програє, то йому все буде байдуже, а як переможе — то сам вирішить, яку обіцянку та в якому обсязі виконувати.

І ось ми стоїмо на березі, всередині видряпаного на піску кола діаметром метра чотири, а по зовнішньому периметру розподілилися наші глядачі, уболівальники та призи переможця. Тобто вікінги та мої супутники.

Нормани трималися зухвало, глузливо зубоскалили, відпускали масні жарти на адресу амазонок, голосно обговорюючи між собою, хто і як розважатиметься з ними, після того, як їх ярл зробить з мене швайнсбратен* [*буженина]. Ніхто з жителів півночі навіть на йоту не сумнівався в перемозі Кудлатого, і очікував лише розваги.

Що не можна було сказати про моїх «вболівальників».

Ні, дівчатка свято вірили в Літаючого з орланами, так що їхні відповіді вікінгам були не менш витонченими і наповнені такими подробицями, почувши які, втратив би свідомість весь Смольний на чолі з виховательками. А ось кіннотники, які дісталися мені у спадок від графа Шамова, виглядали менш впевнено і, якби не незаперечний авторитет сера Корбула, напевно, висловлювали б свій сумнів більш голосно. Але старий лицар тримався з таким спокоєм і байдужістю до того, що відбувається, ніби заздалегідь знав результат. Навіть лисину не витирав. А ось Христина зовсім випала із образу. Обличчя дівчини зображало таку гаму почуттів, що я навіть запишався. Так за мене не хвилювалася навіть мама. Невже в мене закохалася справжня принцеса? Самовпевнено, звісно, але інших причин не бачу. Про те, що її не затримуватимуть і взагалі, вона хоч просто зараз може вирушати до короля, я, про всяк випадок, оголосив одразу. Ярл невдоволено скривився, але кивнув.

До речі, це було б найрозумніше у цій ситуації, але Христина вперлася і сказала, що з місця не зрушить до кінця поєдинку. Тут вона мимоволі шмигнула носом і відійшла вбік.

— Хороший день для смерті, — ярл скинув із себе все зайве, залишивши з одягу тільки штани та гайтан* (*невеликий шкіряний мішечок на шиї, в якому носили амулети та реліквії) на витому шнурку, а зі зброї — молот.

— Ти готовий померти, конунгу? Чи хочеш ще віддати якісь розпорядження моїм рабам?

— Це ти так своїх воїнів називаєш, ярле? А казав — родичі…

Улаф Косматий зло сплюнув і першим ступив у окреслене коло.

— Іди сюди… Подивимося, чи твій меч такий самий гострий, як язик.

— Не я почав, от і не ображайся…

Я підбадьорливо посміхнувся Христині і взявся за оголів’я Невтомного. Не зрозумів?.. Вперше за весь час меч не озвався на мій дотик. І не просто не обізвався — руків’я було холодне, як… як звичайне руків’я. Але ж це неможливо!

Погладив меч ще раз, намагаючись оживити зброю, але жодного відгуку так і не дочекався. Ось тобі бабця та Юріїв день! Це що ж виходить? Невтомний вирішив у поєдинку не брати участь? Але чому?

І тут до мене доперло: Хольмґанг! Це ж не просто бій, а ритуальний поєдинок під наглядом Одіна! І вже хто-хто, а бог не допустить ніякого шахрайства. Яким запросто може вважати використання магічних предметів. Тобто, в залік йде лише особисте вміння, відвага та везіння.

Успіх! Я машинально торкнувся ладанки на грудях і полегшено зітхнув. «Посмішка» відгукнулася на дотик, хай ледве відчутним, але все ж таки теплом. Дивно? Нестиковка? А ось і ні. Талісман удачі — не чаклунство, а дар Фортуни. І нехай сила богині в колі Одіна буде набагато слабшою, але все ж таки повністю не щезла.

Відразу якось полегшало. Не покинули одного. Хоч хтось битиметься на моєму боці. А на майбутнє — наука. Не лізти на територію чужих божеств зі своїм, так би мовити, статутом. Добре, що я агностик, тобто, приймаю вищі сутності в цілому. А був би адептом якогось конкретного Батька там чи Сина... отримав би від Одноокого повну торбу. Підсуджувати своєму він навряд чи став би — не личить, але то таке… як то кажуть, якщо дуже хочеться і ніхто не бачить — чому б і ні? Мені, при то вже точно і вітер був би в обличчя, і сонце в очі.

— Заснув, чи що? Заморозити мене вирішив? — гаркнув Косматий. — Гей, конунг! Не примушуй себе чекати, бо подумаю, що ти злякався.

— Хотів дати тобі час подумати про душу. Може, останнє бажання є? Ти кажи, не соромся. Обіцяю виконати.

— Ти як та шавка шолудива, що гавкає здалеку, — вікінг сплюнув у мій бік. — Годі вже даремно повітря колихати. Або входь у коло, або вважатиму, що ти здався!

— Ну, була б честь запропонована.

Невтомний покинув піхви з тихим, ніби винуватим, шелестом, і я зробив крок у коло.