Розділ 3

Як відчував. Не дарма поспішав. Щойно встигли зняти драккар з мілини, як на берег річки висипав цілий натовп вікінгів. Судячи з кількості майже весь хирд. А попереду всіх чинно ступав величезний, як ведмідь і такий же кудлатий норман з пов'язкою на лівому оці. Озброєний важким бойовим молотом. Ні дати, ні взяти – особисто Одін у плоті.

— Стій! Стій! Все одно не втечеш! — заволав він, ледь збагнувши, що діється.

— Зараз, лише шкарпетка попрасую... — пробурмотів я. — А ти спробуй наздожени.

Кричати у відповідь, звичайно, нічого не став. Стрясати повітря — жереб слабких і тих, що програли, а сильні насолоджуються перемогою мовчки. Тому що рот повний. Ага, трофеями... Та й втомився я трохи. Як-не-як двох розбишак зарубав. Що дуже клопітно. Дрова колоти і то спітнієш, а не те що воїна, який б’ється на смерть, перемогти...

Мабуть, ярл теж так думав, щодо колихання повітря, а слабаком вважати себе не хотів. Замовк... і почав робити якісь дивні рухи. Спершу встромив у землю щось на кшталт палиці з якимось хитромудрим навершям, а потім почав обкурювати його з люльки, ходячи навколо і притупуючи. Іноді здіймаючи руки й вимовляючи речитативом незрозумілі, вірніше — невиразні на такій відстані слова. До мене долинало лише:

— Бу-бу-бу… Гу-гу-гу… Ю-бу-бу…

— Все… — додав парочку недрукованих виразів сер Корбул, попередньо переконавшись, що посол короля Едуарда досить далеко від нас. — Не встигли…

— Що саме? — здивувався я.

— А ви на річку гляньте, ваша високість. Самі побачите.

Не зрозумів? Річка, як річка. Не дуже швидка, що й не дивно за такої ширини — від берега до берега метрів сто. Але й без сюрпризів. Тиха, спокійна. Жодного буруна, якщо не рахувати тих хвиль, що розбиваються об корму корабля?

Знову не зрозумів? Чому розбиваються? І тим паче, об корму — якщо ми повинні дрейфувати разом з течією?

Швидко глянув на берег. Ми стояли на місці. Ніби знову на мілину сіли. Але таке не можна не відчути. І тим не менше — драккар застиг посередині плесу, немов якір кинув.

— Це те, що я подумав? — обернувся до лицаря.

— «Поклик Одіна», — кивнув той і витер долонею спітнілу лисину. — У кожного ярла кревна спорідненість із «драконом». Перед спуском на воду судно зрошується кров'ю родича. І якщо ярл покличе, корабель нікуди не попливе.

— Зле...

Втім, нічого страшного. Всього лише патова ситуація. Ми не можемо втекти, вони — не можуть нас наздогнати. Якби вікінги мали другий корабель, ми й півгодини не протрималися б. Абордажний бій — має свою специфіку, і ні лучницям, ні тим більше — пішим кіннотникам її відразу не освоїти, тоді як для морських королів це рідна стихія. Зате, якщо ризикнуть дістатися вплав, ми матимемо величезну перевагу. Принаймні поки стріли не закінчаться. А їх, згідно з останнім підрахунком, ще по десятку на лук є. Загалом, більше половини хирда зачистимо.

І поспішати нам особливо нема куди. Тоді як вікінги на чужій землі не звикли засиджуватися. У них вовчі звичаї — наскочив зненацька, перерізав скільки зміг, схопив здобич і в ноги… поки мисливці з вовкодавами не наспіли.

— Гей, на драккарі! Хто там у вас старший? Відгукнися! — закричали тим часом із берега.

— Сам хто будеш?!

— Я — Улаф Косматий! Ярл Дикого Каменю!

— Не можу сказати, що радий знайомству. Скоріше навпаки. Але хоч знатиму кого уб'ю!

— Слова похвальби, що дощ на морі. Зникнуть без сліду… То як мені тебе називати? Сер Безіменний?

— Клич король Ніколаїс. А моє королівство — Сонячний Пік.

— Маленьке, мабуть. Ніколи не чув.

— Припустимо, про твій Камінь я теж раніше не чув. Але яке це має значення, якщо ми обидва тут і миром не розійдемося?

— Правильно сказав... Миром — ніяк. Але живим ще ти можеш піти. Плигай за борт і пливи до протилежного берега. Обіцяю — наздоганяти не стану. Сьогодні я ситий. Гарну здобич узяв... Що скажеш?

Ярл перестав кружляти навколо палиці і підійшов трохи ближче. Але не на відстань прицільного пострілу.

— Скажу, що маю іншу пропозицію. Ти і твої люди складуть зброю, а потім ви вплав переберетеся на протилежний берег і тоді я поверну вам ваш корабель.

— Це навіть не смішно, — Кудлатий жестом зупинив ремствування серед вікінгів. — Не тобі ставити умови, конунг. Ми можемо чекати як завгодно довго — провізії у селищі вистачить до зими. А ось на кораблі, припасів всього на два дні залишилося. Через тиждень ми візьмемо вас голими руками, навіть не захекавшись.

— Цілком можливо. Але хто сказав, що ви матимете цей тиждень? Впевнений, барон, як тільки побачив ваше вітрило, одразу послав голуба до короля, і сюди вже скаче загін латників. Впевнені, що їх буде менше, ніж вам хочеться?

— Впевнений… — засміявся ярл. — І місяця не минуло, як я з іншими ярлами практично вирубав усе Едуардове військо. Нам тоді теж дісталося, але на островах достатньо чоловіків, і я тут, а він навряд чи встиг зібрати новий загін воїнів. А ополчення для моїх вовків, що солома для вогню. І години не минуло, такі ж бовдури намагалися зупинити нас. Одіну сподобалося, як вони вмирали. Тож якщо не хочеш приєднатися — стрибай за борт. Поки у мене гарний настрій.