Розділ 1

«Якщо мета проповідника полягає в тому, щоб зробити

з грішників святих, із мертвих — живих, із проклятих — блаженних,

із слуг диявола — дітей Божих, то завдання світської влади:

 з диких звірів зробити людей та оберігати їх від дикості».

Мартін Лютер

Хирд атакував. «Стіна щитів» невблаганно, потужно вдарила в купку абияк озброєних ополченців і дружинників, як важкий молот, і буквально змела її, розкидаючи на всі боки окремими скіпками. Брязкіт металу, тріск щитів. Хрипіння та передсмертні крики… Опір, якщо можна так назвати хвилинне протистояння двох десятків захисників, був приречений у зародку, а далі почалася банальна різанина та грабіж.

Вік… Здобич. Те, заради чого жителі півночі пускалися в плавання по Студеному морю. Взяти сокирою та мечем добро, яке інші добували потом і мозолями. А теж — рабів та рабинь. Вбивали лише старих, хворих та маленьких дітей — нездатних не те що працювати на нових господарів, а навіть про себе подбати.

З року в рік, як тільки холодні північні води ставали трохи спокійнішими, одним жахливим ранком з туману з'являлася ікласта голова дракона, зі смугастим полотнищем вітрила, що здіймалося над нею. Лунало хрипке ревіння бойового рога, і на берег висипали десятки звіроподібних воїнів, що не знали ні жалю, ні милосердя.

Люди вже давно перестали селитися на узбережжі, але як не забирайся в глиб земель, від води все одно далеко не втекти. А саме по ній приходила смерть та неволя.

Єдиний шанс вижити і вціліти — зібратися навколо невеликих баронських фортець, сподіваючись встигнути сховатися всередині кільця стін і перечекати набіг. Це було не так просто — вікінги налітали раптово і стрімко, але шанс все ж таки залишався. Нехай навіть не для всіх.

— Що ж ви стоїте? — Христина спробувала послати коня вперед, але я встиг перехопити узду. — Ви так і дивитиметеся? І не допоможете їм?

— Це фортеця вашого батька Едуарда XII, шевальє?

Я вже давно знав, що маю справу з переодягненою дівчиною, але продовжував вдавати, що ні про що не здогадуюсь. Хочеться їй так, нехай буде. Принаймні поки це ні на що не впливає.

— Ні, ваша високість… Це Вапнярка. Маєток барона Скавра. Але яка різниця?! Їх усіх уб'ють!

Обличчя дівчини палало праведним гнівом і, а руки неспокійно смикали вуздечку.

— Невже ви дозволите цим розбійникам... Вони ж уб'ють їх усіх! — повторила вона.

Христина явно не розуміла, чому я не нічого не роблю.

— Шевальє, перепрошую. Ви вмієте рахувати? Якщо так, то подивіться скільки там вікінгів, і порівняйте їх із чисельністю нашого загону.

Що там порівнювати?.. Навіть разом із нею нас було трохи більше десятка, а морських розбійників не менше півсотні. Добре озброєних, умілих воїнів, що пройшли не одну битву і чудово знають, що робити по обидва боки щита.

На жаль, але ми не встигли. Зовсім небагато. Годиною раніше — і все могло обернутися інакше. У всякому разі, я спробував би пояснити цьому барону Скавру, що вікінги не воюють за правилами середньовічного лицарства, і виводити ополчення за стіни — безумство. Єдиний шанс перемогти чи хоча б уціліти — замкнутися в донжоні та, стріляючи крізь бійниці, наочно пояснити жителям півночі, що ціна перемоги буде надто високою. Проте, життя не знає умовного способу. Ми запізнилися… І тепер усі жителі цього селища через дурість свого суверена або помруть, або потраплять у рабство.

— Так що «ні». І так.

— Що ні?! — від нетерпіння та хвилювання дівчина аж підвелася в стременах. — Що так"?!

— Ми не дивитимемося на цю трагедію. У цьому нічого цікавого і нічого несподіваного не буде. І ми їм не допоможемо. Бо нас занадто мало.

Крики і вереск, що долинали, а також запах пожарища, що вже чітко відчувається в повітрі, не сприяли конструктивній бесіді, і я послав свого коня назад на лісову дорогу, змушуючи і Христину слідувати за мною.

— Ти… ви… ви не лицар! Ти… митар! — обурено вигукнула дівчина і, закривши руками обличчя, заплакала. Від побаченого вона зовсім забула про чоловічу личину. — Це нелюдяно…

— Якщо ви хотіли мене образити, шевальє, то не досягли успіху… — я говорив спокійно і навіть відсторонено. — Так, я не лицар. Як і ви, між іншим. Але й не митар. Я — король. І як королю — мені належить думати головою, а не махати мечем ліворуч і праворуч при кожній нагоді, розраховуючи при цьому виключно на удачу і милість Господа. Мені шкода, але це село приречене… Що ви й самі чудово розумієте. І навряд чи доля його мешканців стане більш завидною, якщо разом із їхніми захисниками загинемо і ми з вами. А от зробити так, щоб нещасні не залишилися не помщеними, а по можливості хоча б частина повернулася додому — цілком у наших силах.

— Ти… це серйозно?

— Абсолютно... Стародавній трактат про війну говорить, що добрий полководець сам вибирає місце і час для битви. Якщо хоче перемогти, а чи не загинути героєм.

— І що для цього треба? — Дівчина помітно збадьорилася. Ні, недаремно ми стільки часу провели разом, тепер вона довіряє мені набагато більше. Особливо після захоплення замку віконта Єзерського.