Розділ 5

Справжній джентльмен не повинен питати у леді, як вона проводить час, але я не обтяжений надлишками виховання, тому витерпів із розпитуваннями рівно до того часу, як Лія впоралася з парочкою смажених рябчиків і відволіклася від тарілки, щоби запити м'ясо.

— Слухай, я так і не зрозумів, а навіщо тобі знадобилося царицю вбивати?

— Та я не збиралася її… — почала відповідати амазонка, а потім підозріло подивилася на мене. — А ти звідки знаєш? Метр Ігнаціус стежив за мною?

— Це неможливо… — маг відповів раніше, бо саме в цей час приєднався до нас. — Дозволите, ваша високосте?

Взагалі-то, дозволу прийнято запитувати, перш ніж сісти за стіл, але магістру Академії чарівництва і чародійства можна знехтувати подібним нюансом. Ні, ну, а хто відмовить?

По-перше, — це неповага до його багатосотрічних сивин. А по-друге, — зв'язуватися з чарівником собі дорожче. Он мій тутешній вінценосний предок не припав до вподоби якомусь чарівникові, так усьому роду доводиться тепер розхльобувати наслідки прокляття. Навіть мене, жителя іншого світу, у цей вир втягнули. І прізвища не спитавши. Тож нехай собі сидить. Тим більше, Ігнаціус дідусь корисний. Я його за язик не тягнув, сам себе придворним магом обізвав. Моїм… І що набагато важливіше — не відмовився від своїх слів навіть після того, як з'ясував хто я і звідки. Більше того: запропонував свої послуги та усіляку допомогу.

Вже не знаю точно, в чому його інтерес, але схоже, що до того капосника, котрий усьому королівству життя зіпсував, у Ігнаціуса особисті пред'яви є.

— Наука стверджує, що у світі подібні заклинання існують, — тим часом продовжив метр. — І навіть є якісь артефакти, які дають змогу бачити на відстані. Але особисто мені подібні речі поки що не зустрічалися. Тому, про що б не довідався принц Ніколаїс, обійшлося без магії.

— Звісно… Мені про це розповіла одна з твоїх сестер. Амазонка тобто.

— І як її звали?

— Вона не мала імені. Дівчина ще не пройшла посвяту.

— Що?! — Лія навіть про трапезу забула. — Ти говорив із Безіменною? І залишився живим?! А її наставниця? Як вона це дозволила? Ти що, вбив обох?

Терпіти ненавиджу жіночу манеру вести розмову. Можна сказати з дитинства… Ну чи з того моменту, коли зрозумів, що дівчатка та хлопчики — різні істоти і відрізняються не лише зовнішніми ознаками. Довго мучився, доки не виробив залізне правило: ігнорувати будь-які запитання, доки сам не отримаю відповіді. Так би мовити, по праву першості. Оскільки намагатись задовольнити цікавість дівчат неможливо. Запитання вони генерують набагато швидше, причому не по суті розмови, а з останнього слова репліки.

— Що ти мовчиш?! — Леонідії пауза не сподобалася.

— Хочу почути, навіщо ти намагалася вбити Деяніру?

Амазонка розгублено замовкла, зате заплескав у долоні метр Ігнаціус.

— Ви мене все більше дивуєте, ваша високосте… Вам і справді двадцять три, а не два з половиною сторіччя?

Ось тільки твоїх сентенцій мені не вистачало. Я недобро зиркнув на мага, але змовчав.

— М-да… — зніяковіло хмикнув Ігнаціус і, щоб реабілітуватися, виявив чоловічу солідарність. — Мені теж хотілося б зрозуміти, яким чином дипломатичний візит і піднесення дарів перетворилися на замах на царицю?

Мабуть усвідомивши, що проти об'єднаних сил влади та магії їй не встояти, Леонідія махнула рукою і вмостилася назад. Але, перш ніж відповісти, налила собі в кухоль.

— Якщо чесно, я й сама до ладу не зрозуміла, що сталося… — ґрунтовно промочивши горло, почала розповідь амазонка. — Спершу все йшло якнайкраще. Дісталася швидко, без пригод. На варті стояли сестри з мого роду. Зраділи, побачивши живою, дали змінного коня. І вже через годину я стояла перед наметом цариці... Деяніру, мабуть, теж хвилювала доля гінця, відправленого нею до Густава IV, так що сама вийшла назустріч, як дізналася про моє прибуття, — Лія зробила ще ковток. — У наметі вона була не одна... Разом із царицею, шанобливо тримаючись за спиною, або, можливо, просто ховаючись у тіні, був ще хтось. Чоловік чи жінка не змогла розібрати. Просто, висока постать, у темному, безформному балахоні. Наче бурнус, які носять люди пісків.

Амазонка ще раз вмочила уста в кухоль. Мабуть, потребувала пауз, намагаючись пригадати подробиці.

— Ні… Особу я точно не роздивилася. Та й не до нього мені було — перед царицею стояла. Одне здалося дивним. Незнайомець увесь час оглушливо чхав.

— Чхав? — ця обставина так зацікавила мага, що він дозволив собі перебити дівчину. — І часто?

— Я ж сказала... — здивовано повторила Лія. — Майже безперервно. Чхне, пробурчить щось, зробить ось так рукою, — амазонка зобразила рух, що нагадує відмахування від набридливої мухи. І за кілька вдихів знову чхне.

— Дуже цікаво! — метр Ігнаціус скочив на ноги. — Ваша високосте, перепрошую, але мені треба відлучи…

Маг зник у легкому серпанку телепорту, а менш ніж за хвилину, у тому ж місці виник мій юний помічник, він же — адепт загальної магії першого рівня Метью Прудік. Як завжди, скуйовджений. Наче ним щойно димар прочищали. І з праведним обуренням на обличчі та в очах.

— Ні, ну я не зрозумів?! Чому не можна нормально сказати? Викинули, як… О, привіт, ваша високосте. Радий бачити цілим і неушкодженим… Може, хоча б ви розумієте, що відбувається?