Розділ 1

«Щоб навести лад у державі,

треба бути безтрепетним, як водна гладь.

Варто лише одного разу захопитися чимось,

і ти заблукаєш у суєті»

Хун Цзичен

Магазин зустрів порожнечею прилавків та білозубими усмішками продавщиць. Я навіть здивувався, навіщо в торговельному залі потрібні дві дівчини, якщо з товарів тільки розставлені рідким ланцюгом десяток-півтора трилітрових банок з консервованими зеленими помідорами і самотня пачка макаронів? Навіть куточок для хлібобулочних виробів вражав ідеальною чистотою. Жодної крихти на решітчастих лотках. Неначе востаннє товар завозили не раніше місяця тому.

Взагалі-то, мені доводилося чути від батька і діда розповіді про неймовірно далекі часи кінця соціалізму, коли в гастрономах було  порожньо, як у пущі, і будь-який продукт можна було придбати тільки в результаті багатогодинного стояння в довжелезних чергах. Та й то лише у тому випадку, коли вдавалося зайняти її саме у день завезення товару. А молоко навіть усередину магазину не потрапляло: прямо з цистерни розливали в бідончики... І сметану... наполовину розведену сирною масою.

Відверто кажучи, я завжди ставився до тих спогадів, як до белетристики, яка підрозуміває дещицю домислів та фантазії.

Але навіть якщо правду говорили, то це було років двадцять п'ять тому. А то й тридцять... у будь-якому випадку точно ще до мого народження. А зараз чомусь нічого немає? Що трапилося? І головне коли? Вчора ще стелажі супермаркетів ломилися від усіляких товарів, доставлених чи не з усього світу. Куди все раптом поділося? Розкупили за ніч чи приховали? Дурниці. Навіть перед самим грандіозним подорожчанням жоден купівельний бум не виносив з магазинів усе начисто.

— Доброго дня, чого бажаєте?

Одна з продавщиць, стрункіша, попрямувала в мій бік, не знімаючи з лиця професійну посмішку.

Взагалі я хотів води купити. Але з огляду на порожнечу полиць питання прозвучало настільки несподівано, що я трохи розгубився і відповісти: «А що ви можете запропонувати?», — не встиг.

Повз мене, обдавши амбре давно немитих тіл, квапливо продріботіла парочка дуже дивних індивідуумів чоловічого роду. Один у бушлаті на голе тіло, другий у чорно-смугастім тільнику. Нижче — мішкуваті спортивні штани, заправлені в кірзаки.

Не дивлячись на нас, обидва покупці цілеспрямовано попрямували до другої продавчині. Підійшли так близько, наскільки дозволяв прилавок, сунули вперед голови і дуетом щось тихо забурмотіли з прохальними інтонаціями.

Продавщиця відповіла. Коротко. Як віддають команду чи призначають останню ціну, після якої будь-який торг недоречний. Вони перезирнулись і закивали. Той, що у бушлаті дістав з кишені щось загорнуте в ганчірку і виклав на прилавок. Продавщиця одним рухом прибрала все це разом із ганчіркою під прилавок, виставивши натомість кілька невеликих скляних пляшечок. Грам по сто. У такій тарі в аптеці перекис продають.

Індивідууми швидко розхопили їх у чотири руки і дружно вимелися з магазину.

— Мужчина… — нагадала про себе продавчиня, що підійшла до мене. — У нас не музей… Тут дивитися нема на що. Купувати будете?

Вона все ще посміхалася, але вже не так широко, як спочатку. Мабуть, я повівся не зовсім так, як належить солідному клієнту.

Ще раз оглянувши порожні прилавки, я не придумав нічого розумнішого, як кивнути.

— Талончик ...

Ось тепер я дивився на неї як одна круторога тварина на нові ворота. Дівчина навіть збентежилася. Але, оцінила мій охайний вигляд, гарний костюм… особливо на тлі тих двох, поправила халат на грудях, локон, що вибився з-під чепчика, і посміхнулася вже від себе. Як на мій смак, зайве фривольно, але в рамках пристойності.

— Молодий чоловіче, я не зрозумію… Ми купуємо чи… знайомимось?

Знайомство до моїх планів не входило, але й купувати невідомо що, ще й за допомогою якогось талончика, я теж не знав як. Логічно було просто повернутися і піти, але навіщо ж я сюди прийшов? Довелося зобразити обличчям цілу гаму почуттів, від розгубленості до жахливого сорому. Мовляв, ніколи б у житті, але так вийшло. Страшно незручно, але розумієте ... Увійдіть у становище і всяке таке. Приблизно, як дивиться на викладача студент, який завалив чергову перездачу.

Вийшло. Дівчина посил прочитала правильно.

— Немає талона, так?

Знизування плечима у такому разі універсальний жест. Особливо при спілкуванні із прекрасною статтю. Дівчатам не можна брехати в жодному разі. Це аксіома. Брехню вони за версту чують. Тому найнадійніший варіант — дозволити їм говорити за себе. Заодно зрозумієш, як вона до тебе ставиться, і наскільки збігаються ваші бажання та думки.

— Дуже треба?..

Глибоке зітхання і очі в підлогу. Тут головне не перестаратися зі жалістю. Рохля, не здатний видавити пару слів, теж далекий від жіночого ідеалу.

— Не собі хоч?

У погляді осуд, значить швидко натягуємо на морду ображену гідність та повертаємо голосу твердість.

— Та ніколи... Хіба ви не бачите?

Дівчина ще раз подивилася. Погляд, як у оцінювача у ломбарді. Тому теж доводиться вислуховувати безліч душещипальних історій, маючих одну мету: підняти ціну. Але пристойний костюм і гладко виголене обличчя працювали на мою версію, і продавщиця здалася.