Глава 8: Те, що краще не знати

"Той, хто чує пророцтво, отримує не відповідь — а тягар."
— із листа Лівії до Ради Старших 

"Чим глибше ти йдеш за знанням — тим менше лишається тебе самого."
— слова старого архіваріуса 
 

Після того, як я натрапив на дархагів і здобув четверте слово, усе довкола здавалося мені спресованим докупи часу. Мій караван уже давно розсипався, провідники зникли мовчки — наче свій обов’язок виконали. Я йшов до місця, куди вела мене лише пульсація магії й шепіт древніх хронік — звучить глибше, як у твоєму стилі. 

За легендою, існувала Печера Символу — місце, де народжувалася перша мова, і де вона ж зникла з цього світу. Я мав прямути туди сам, адже жоден інший не витримав би випробування. Арія і Радас лишилися чекати, зрозумівши, що це мій шлях на самоті. 

Переді мною постали викарбувані з чорного базальту ворота, занурені у підніжжя ущелини. Стіни навколо були всіяні дивними письменами: деякі сяяли м’яким світлом, інші ж здавалися мертвими. Але за кожною руною я відчував чиїсь спогади — стародавню пам’ять, що пульсувала у камені. 

— Тут народжувалась мова, — прошепотів я, відчуваючи шанобливий трепет. — І тут вона зникла. 

Лише ступивши до темного коридору, я помітив, що у центрі печери мерехтить символ — він світився й дихав, ніби був чимось живим. Прохолодний вітер вивчав мене кожним порухом, а серце ледь не вискакувало з грудей. 

— П’яте слово… — здогадався я, вдивляючись у той жар, що виходив із символу. Він пульсував, немов серце світу, що чекало, поки хтось наважиться взяти його в руки. 

Коли я підійшов ближче, стіни печери задрижали легким відлунням, а символ "розкрився", мов квітка, випустивши вихор диму. Серед цього вихору з’явилися обриси величезного дракона, оплетеного рунами, — це була проекція чи пам’ять? Із його спини спадали нитки записів, які колись з’єднували світ богів із людьми. 

Я зрозумів, що це — остання перевірка. Не на знання, а на саму суть мого “я". 

"Це мова, якою зітхав сам час. Останній звук, що розірвав зв’язок із богами…" 
 

Знак озвався не голосом, а глибинним трепетом...
У відповідь він спалахнув яскравим спалахом...
Коли сяйво згасло... 

— Щоб дати життя — ти мусиш віддати ім’я, пам’ять і мету. Але якщо ти даси серце… слово стане твоїм. 

Я завмер, збагнувши, що вимагалося від мене. Перші чотири слова я здобув, жертвуючи різними частинами себе — спогадами, бажаннями, переконаннями. Тепер же мене просили віддати найсокровенніше — серце. "Можливо, це метафора", майнула думка. Та магія не знає метафор — вона завжди бере по-справжньому. 

Але подумав про тих, для кого я це роблю: Августа, її діти, світ, що стоїть на межі битви з невідомими загрозами. Згадав клятву, яку дав собі: Віднайти мову богів або щось, що може розкрити істину, що спасе чи зруйнує цей світ. І ніби відчув, як у грудях стислося — там, де б’ється серце. Мить вагання. Та я вже зважився. 

— Я віддаю серце, — прошепотів я, приймаючи незворотний вибір. 

Символ спалахнув — не як вогонь, а як зірка, що впала всередину мене. Печера зникла. Простір розчинився, залишивши тільки промінь, що пронизав усе моє єство, перетворивши мене на вібрацію. Біль пройшов крізь мене, як розірване небо — душа відчинилась перед прірвою. Біль пройшов крізь мене, мов стріла світла, що розривала душу до основ. Кристали у моїй сумці затремтіли, збираючи в собі цю мову, цього "останнього" звука, як замикаючий елемент усього пазла. 

Коли світло згасло, я стояв знову серед печери — виснажений і спустошений, але з внутрішнім усвідомленням: я зібрав повну мову. П’яте слово злилося з попередніми чотирма, творячи єдине ціле. Вірогідно, я отримав ключ до самої суті Голосу. 

Уже біля виходу з печери на мене чекав Радас із Арія. Вони бачили мої порожні очі й збагнули, що я перейшов межу, яку називають останньою. 

— Це кінець? — запитала Арія, у голосі і жаль, і полегшення. 

Я відповів, ледь приглушеним тоном: 

— Ні, Арія. Це лише початок. Тепер я можу говорити з Голосом. Або, радше, тепер я сам є його частиною. 

Вітер іззаду обпік холодним поривом, мов торкнувся моєї спини, перевіряючи, чи ще б’ється моє серце. Серце билося далі — не як раніше, а вже як носій мови, що світ боявся згадати. 

Хроніка мага Ельсара. Запис восьмий 

Слова — це не лише звуки. Це шлях, зброя і водночас надія. Я зібрав їх п’ять. Але доки не використаю їх у належний спосіб, це буде лише потенційна велич, здатна зруйнувати чи врятувати.
Якщо ж вибір буде неправильним, якщо я не зрозумію суті — реальність може зникнути під тягарем власного забуття.

Я повернуся до королівського палацу не тим, ким був. Мені здається, пісня, що дихає у мені і чекає свого акорду й заговорити голосами всіх, хто колись був, є і буде. Отже, віднині питання не в тому, щоб просто зберігати мовчання. 

"Справжнє питання — коли наважитися заговорити вголос, знаючи, що світ уже не буде тим самим. А чи буде достатньо в мені людини, коли заговорить Голос? І чи зможу я відрізнити свою волю — від волі пам’яті, що стала мною?"