Розділ 3.1

Прийняти ванну?! Ванну?! Та вона з мене знущається!

Злість піднялась зсередини й не давала раціонально мислити. Однак королеві-матері я більше жодного слова не сказала. Вийшла з її кімнат і звернулася до служниць, які на мене вже чекали.

Тія та Шейя були в коридорі, наче нікуди й не зникали. Побачивши мене, вони схилили голови й застигли на місці.

— Я хочу прийняти ванну.

Мій голос тремтів. Руки теж. Та я намагалася здаватися спокійною.

Тема з фрейлінами ще була не закрита. Я не дозволю так просто відправити обраних батьком дівчат до Ісафіру. Має бути можливість скасувати наказ леді Фрейвіл. Та допоки…

— Як накажете, міледі, — Тія першою випросталася і жестом запропонувала йти за нею.

Так, спочатку ванна. Бо інакше я просто збожеволію.

Та на мій подив, служниці повели мене не знайомим шляхом. Замість того, щоб дійти до тих кімнат, в який тепер мешкала я, мене повели в інше місце. Провели великим залом, який прикрашали велетенські кам’яні статуї попередніх королів, і повели далі коридорами. Допоки попереду не з’явилися сходи — сходи вниз.

— Чому ви ведете мене до підвалу? 

Якщо це чергова спроба королеви-матері…

— Зараз побачите, міледі, — шанобливо відповіла Шейя, не озирнувшись. І першою крокнула на кам’яні сходи, які вели вниз.

І я… я побачила. Та спочатку відчула незвичне для цих країв тепло. Воно торкалося шкіри, лоскотало ніздрі, змушувало здригнутися. А за мить я побачила місце, в яке привели мене служниці.

Назвати це підвалом чи підземеллям було б злочином. 

Першим, що я побачила, була вода. Багато води, у великих та малих басейнах різної форми. Над ними вихорилася пара, насичуючи повітря вологою.

Другим, що я побачила, було каміння. Червоне і блискуче, воно знаходилося і на дні басейнів та вкривало кам’яні бортики. Я помічала і великі шматки чистої породи, і настільки дрібні камінчики, що ними можна було прикрашати сукні.

І вже потім я звернула увагу на все інше. І на високе склепіння, прикрашене різнобарвною мозаїкою. І на рівний кам’яний парапет, яким можна було вільно пересуватися уздовж гарячих джерел. І на лави, які стояли біля стін разом з ширмами.

— Що це за диво? — тільки й змогла видихнути я, — Тут миються?

— Не лише, міледі, — на цей раз мені відповіла Тія. — Крижаний палац побудовано на найбільших гарячих джерелах у всій столиці. Ця вода зігріває ці стіни, проходячи крізь них спеціальними металевими трубками. Ви ж відчували наскільки у палаці тепло?

Ні. Не відчувала. Якщо не йти босоніж. Чи то може я просто ще не звикла?

— Давайте я вам допоможу, міледі, — Шейя крокнула до мене. — У цей час до джерел рідко хто спускається, вас не потурбують.

Чесно кажучи, зараз мені було байдуже потурбує мене хто чи ні. Зараз я бачила лише гарячу воду, яка повільно бурлила у басейнах. І понад усе на світі хотіла у неї зануритися з головою.

— А після купання запросіть до мене гінця та писаря, — я поглянула на служниць. — Найшвидшого гінця, якого знайдете за такий короткий час.

***

Лланда — столиця королівства Содія

Крижаний палац. Зал королівської ради.

— І як ми будемо розв'язувати цю проблему?

Питання повисло над головами всіх, хто сьогодні був присутній на королівській раді. Та поки ні в кого з них не було на нього відповіді.

Король займав місце у голові столу і переводив погляд з одного радника на іншого, чекаючи їхньої думки.

Браян Госабр залишився стояти, коли всі інші вже зайняли місце за столом. Він стояв біля свого стільця, нагадуючи скелю. Великий канцлер часто залишався стояти, наче це надавало його словам більшої ваги.

Ліамарт Долайн зайняв місце по ліву руку від короля, як і належало голові авангарду та метальних пристроїв. Нехай останні десять років і не було війни, в якій Содія брала участь, роль воєнного радника залишалася важливою. Герцог склав руки на вузьких грудях, не зацікавлений у сьогоднішній нараді. Як і у більшості, які відбулися при молодому королі.

Вілфред Стері переглядав папери, які приніс з собою. Його лиса голова раз у раз відбивала промені сонця, які пробивалися крізь товсте скло. Великий підскарбій щось рахував, його тонкі губи безшумно ворушилися.

Крістіан Карі та Гектор Телдеф тихо про щось говорили. Настільки тихо, що Оуен не уловлював і звуку. Бачив король тільки легку посмішку на обличчі свого сенешаля. Та бачив, як тремтять від беззвучного сміху плечі камергера.

І тільки Айзек Карі — другий син графа Карі зосереджено дивився на канцлера, чекаючи наступних слів.

— Панове, ми так і будемо ігнорувати проблему?

— Ніхто не ігнорує проблему, — кашлянув Вілфред Стері, відірвавши погляд від паперів. — На мій погляд, сьогоднішню нараду починати треба не з цього питання.

— Обвал двох найбільших штолень вам не здається важливим, лорде Стері?