Розділ 4

Тея

​Кожен мій крок луною відбивався у довгому, застеленому килимами коридорі, але мені здавалося, що це стукає моє власне серце десь у горлі.

​Я йшла слідом за широкою спиною кронпринца і боролася з панікою, яка крижаними лещатами стискала нутрощі. За мною крокував ще один чоловік — судячи з виправки, охоронець, — але я боялася навіть повернути голову, щоб його розгледіти. Якщо кронпринц веде мене кудись, щоб викрити... Якщо він якось здогадався, що я самозванка, яка зайняла місце справжньої Селени, — це кінець. Плаха. І не тільки для мене. Мої родичі, мій молодший брат... Ні, про це не можна було навіть думати.

​До болю стиснула кулаки, ховаючи їх у складках сукні, і змусила себе випрямити спину. Я маю грати роль до кінця. Збоку я, певно, виглядала як ідеальна, горда аристократка, але щоразу, коли кронпринц кидав на мене короткий, вивчаючий погляд через плече, мої коліна ледь не підгиналися.

​За столом я намагалася забути про його існування. Просто насолоджувалася їжею та приємною бесідою з Ланою. Мій план повинен був спрацювати: нуль уваги — нуль шансів на виграш. Тим паче він бачив мене в такому місці, як та таверна. Я все ще не могла повірити, що той найманець виявився спадкоємцем престолу. Я ледве змогла впоратися зі своїм нервуванням і навіть словесно по пікіруватися з ним. Але за столом моя знервованість досягла піка. Боги Світил свідки, як мені було важко втриматися, щоб не втягнути голову в плечі й не зізнатися йому в усьому прямо там. Мене тримала лише думка про молодшого брата. Що з ним станеться, якщо я дам хоч найменшу слабину? Я не могла підвести його. Отже, залишалося грати роль упевненої в собі, язикатої жінки, про яких я читала в улюблених книгах.

​Але коли кронпринц наказав іти за ним на розмову, все у мені зледеніло від страху. Перші кроки робила через силу, навіть роздумуючи, чи не гепнутися в стратегічну непритомність. Але ж від того ця розмова нікуди б не ділася. Навпаки, все могло стати набагато гірше. Залишалося лише сподіватися, що мене ведуть не в каземати.

Я закусила губу, гарячково вибудовуючи в голові кілька планів, як викрутитися з цієї ситуації, намагаючись продумати його питання та свої відповіді наперед.

​Коридор швидко закінчився, й ми зупинилися перед масивними дубовими дверима. Принц рвучко відчинив їх, пропускаючи мене вперед, і коротко кивнув своєму супровіднику. Охоронець мовчки виструнчився і став спиною до стіни біля входу, перетворюючись на німого вартового.

​Ні, це були не каземати. Я зітхнула з легким полегшенням. Це був розкішний кабінет, пропахлий пергаментом і дорогим деревом. Щойно двері за нами клацнули, відрізаючи від палацового шуму, кронпринц навіть не запропонував мені сісти. Він пройшов вперед, розвернувся, сперся стегном на свій робочий стіл, схрестив руки на грудях і втупився в мене пронизливим поглядом зелених очей, від якого хотілося забитися в якийсь куток і не відсвічувати.

​— Отже, — його голос пролунав тихо, але зі сталевими нотками. — Хто ви така і що вчора вночі забули у «Тіні світлих»? Тільки без брехні, леді.

​Я змусила себе спокійно витримати його погляд.

— Я Селена фор Тен’є, Ваша Високосте, — мій голос прозвучав напрочуд рівно. — Мій екіпаж прибув до столиці на день раніше. Мені довелося ночувати в місті.

— Зрозуміло, — він скептично вигнув брову. — А де ж ваша свита? Слуги? І чому леді з такого роду обрала для ночівлі найгіршу кримінальну діру столиці?

​Мозок працював на максимальних обертах. Відмовка мала бути бездоганною.

— Усе просто, — я злегка знизала плечима, напускаючи на себе вигляд легкого роздратування. — У нашого екіпажу зламалося колесо, коли ми вже в'їхали в нижнє місто. Було пізно. Кучер та лакей відправилися шукати майстра і ремонтувати карету до ранку. А мені довелося зайти в перший-ліпший заїжджий двір, який трапився на очі. Не на вулиці ж мені було ночувати? Я, знаєте, не з цукру, можу й перетерпіти певні незручності.

​Чоловік примружився. Здавалося, він зважує кожне моє слово.

Я боялася навіть гучно вдихнути й завела руки за спину в недбалому жесті, аби він не побачив мого тремтіння.

​— Припустимо, — повільно протягнув він. — Але коли я запропонував відвести вас у безпечніше місце, ви відмовилися. Чому?

​Я ледь не розсміялася від абсурдності цього запитання.

— Ваша Високосте, ви серйозно? — я зробила крок уперед, втрачаючи залишки награної аристократичної манірності. — Ви б погодилися піти темними вулицями найнебезпечнішого району з абсолютно незнайомим чоловіком, обличчя якого приховане і який щойно голими руками розкидав трьох озброєних бугаїв? Звідки мені було знати, що ви мене рятуєте, а не плануєте затягнути в найближчий провулок і перерізати горло?

​Його брови здивовано поповзли вгору. На мить він кліпнув, ніби збитий з пантелику такою прямолінійністю, але швидко сховав своє здивування за крижаною маскою. Чоловік усе ще підозрював мене.

​Поки він мовчав, я вирішила піти в наступ. Найкращий захист — це напад.

— У мене теж є питання, Ваша Високосте. Якщо ви так чудово знаєте, що це за діра, то чому Світлий кронпринц не сприяє закриттю таких місць? Чому варта просто не зрівняє цей розсадник злочинності із землею? Здається, ви не надто поспішаєте наводити лад, а навпаки — цілком комфортно там почуваєтеся.

​Крістіан Денметоль хмикнув і, відштовхнувшись від столу, повільно підійшов до мене.

— Наївне судження, леді Селено. Такі місця неможливо просто знищити. Зрівняєш із землею одну таверну — завтра з'являться дві нові, ще глибше в підпіллі, де я вже не зможу їх знайти. Їх краще тримати на виду і контролювати. До того ж, — він ледь помітно усміхнувся, — такі діри — це бездонне джерело інформації. Там можна почути те, про що ніколи не скажуть у палацових коридорах.

​Я завмерла. Це було… мудро. Й дійсно продумано, як і належить майбутньому правителю. Я вже збиралася відповісти, коли за дверима почулися важкі, швидкі кроки.