Розділ 12

— Що ти збираєшся шукати? — запитала Анаїз, тримаючи в руці підсвічник.

Повітря тут пахло пліснявою та старим папером. Вогонь на підсвічнику тремтів від протягу через зруйнований дах бібліотеки. За цим місцем майже ніхто не слідкував, і більшість книг уже давно зіпсувалися, розсипаючись на порох, а інші вкрилися пилюкою та брудом.

Я скинула зі столу рештки каміння, і ті з гуркотом покотилися підлогою.

— Постав сюди. Нам потрібно багато світла.

Анаїз зітхнула, але послухалася.

— Не розумію, невже на цих зітлілих людських сторінках щось може бути корисне.

Проводячи пальцями по корінцях книг, я відчайдушно хотіла знайти хоч якесь знайоме слово, що могло б дати відповіді.

— Ну, людські книги бувають корисними. З них Мортос любить брати рецепти.

— Ти зрозуміла, що я маю на увазі.

Зупинилася, відчуваючи її важкий погляд на моїй спині.

— Я хотіла його вбити. Але не змогла… — вона замовкла на мить, а потім із її уст зірвалося: — Він не заслуговує такої швидкої смерті. Ти ж це хотіла від мене почути?

Між нами запанувала тиша. Але потім, повернувшись до неї, я щиро усміхнулася.

— Я рада, що ти повернулася, Анаїз.

— Добре, — вона опустила погляд і прибрала пасмо волосся за роги. — Тепер можемо продовжити твої дурні пошуки. Що я маю робити?

— Треба знайти велику чорну книжку, — хмикнула я. — Писець Кірген записував усі відомості про королівство та шляхетні роди. 

— І навіщо вона нам?

— Там мусить бути щось про рід Мондерхай. 

— Або вона була серед тих, що ти спалила... Гаразд, не дивись на мене так. Уже починаю шукати.

Усюди на столах і на підлозі лежали стоси книжок. У повітрі висіла пилюка й носився запах старого пергаменту. Свічки догоріли, і в залу вступила денна похмурість.

І нічого. Стільки часу дарма. Можливо, ми просто даремно витрачаємо час?

— Дивись, що знайшла! — вигукнула Анаїз, змітаючи бруд з обкладинки. — Казки, де поганих потвор перемагають прекрасні принци та принцеси. Книга-посібник, як вбивати чудовиськ!

Вона швидко перегортала сторінки.

— Добре, цю можеш спалити.

— О, дякую, мамусю! — насмішкувато сказала Анаїз. — Ти впевнена, що ці записи тут? Я б їх зберігала в більш захищеному місці.

— Так і було, — я відклала кілька книг у чорній палітурці. — Коли західна частина замку обвалилася, я все перенесла сюди.

— І забула куди саме? В тебе від старості вже мізки зітліли, — вона продовжувала перебирати інциклопедії на полицях. — Мортос міг перекласти їх, коли дах обвалився. Або твої записники десь під завалами. 

— Сподіваюся, що ні, — прошепотіла я, гортаючи сувої з наростаючим нетерпінням.

— Я щось знайшла! — радісно викрикнула Анаїз.

Книга була велика, важка. Вона здула з неї пил, і ми вдвох схилилися над сторінками.

— Тут лише якісь числа…

Я сіла поряд, нахилилася ближче.

— Це записник скарбниці корони, —  пояснила, переглядаючи інші сторінки. В останніх розділах були записані всі землі королівства і родини які ними володіли, а потім числа за роками.

— Що це? Якийсь таємний податок? 

— Не знаю… Тут нічого не написано. 

Батько навчав і готував мене до правління королівством. Але що означають ось ці сторінки: ні. Я багато разів переглядала ці записи і аналізувала їх і ніколи не бачила нічого подібного. Батько щось приховував від мене? Чи це спеціальні виплати? Але для кого? 

— Здається, тобі потрібно відпочити, — з тривогою усміхнулася Анаїз. — Це божевілля. Те що ти шукаєш вже немає сенсу. Ходімо, я тебе відведу до кімнати.

Анаїз простягнула руку, її тепла долоня лягла мені на плече, із силою стискаючи, ніби намагаючись повернути мене до реальності.

А в середині мене почав зароджуватися сумнів і тягуча тривога. Щось тут не так.

— Я їду в Гідзбург, — відповіла я, скидаючи її руку. 

— Навіщо?

— Занадто багато нерозкритих таємниць. І я обіцяла, що буду захищати вас, — пояснила, вирвавши сторінки з записника. 

— Деметрус не зашкодить хащам. Ти сама так сказала.

— Деметрус — не єдина загроза. І ти це знаєш.

— Ми зможемо себе захистити! — Анаїз підвищила голос. — Люди самі винні! Вони побудували цей світ на брехні. На крові. І тепер він тріщить. Нехай так і буде! Чому ти досі намагаєшся їх рятувати?

Чому… дійсно?

— Бо вони мій народ. Як і ти.

Вона відступила, наче я вдарила її.

— Роби, що хочеш… Але не кажи потім, що я тебе не попереджала.

Анаїз обійшла мене, не торкаючись, не озираючись. І залишила мене в тиші, що повільно душила, як попіл у повітрі після пожежі.