Розділ 9

Не знаю, що саме штовхнуло мене вперед у ту мить. Інстинкт самозбереження? Відчуття певного обов’язку перед ним? Чи, може, просто шалене роздратування від думки, що цей самовпевнений ідіот зараз загине, зруйнувавши всі мої плани одним махом? Але, не вагаючись ані секунди, я стрімко кинулася на допомогу цьому покидьку, мов блискавка, вихопивши кинджал.

Ближче до межі, де хащі вже ріділи, мене різко обдало холодом несподіванки: дивний, загрозливий танець тіней супроводжувався різким, несподіваним брязкотом сталі, що жорстоко різав тишу ночі.

Деметрус вправно ухилявся від атак, але видно було, як примається за бік — його поранили. Темна тінь, як справжній морок, занадто швидко та точно наносила удари, від чого мечі скреготіли, немов хижий птах шкрябав кігтями по каменю.

І тоді — промах. Деметрус не встиг ухилитися, і впав із глухим стогоном, стискаючи рану.

«Зараз же здохне, ідіот!» — із цими думками я кинулася вперед і встала між ним та гострим клинком.

Меч потрапив у бік, пройшовши наскрізь. Різкий біль охопив тіло, відлунюючись холодом на шкірі.

Судомно розтискаючи пальці на руків’ї свого Шипа, я відчула, як він легко, майже м’яко увійшов між ребрами прямісінько в серце нападника.

Тінь здригнулася, коротко видихнула і з глухим, важким гуркотом обвалилася на землю. Усе стихло так само раптово, як і почалося.

Ноги затремтіли, відмовляючись тримати. Впала на коліна, хапаючись за гострий метал, що стирчав із боку, прошиваючи тіло.

— Не чіпай! — Деметрус був біля мене миттєво. Він схопив мої зап’ястя, його хватка була міцною, але не грубою. — Так, швидше стечеш кров’ю.

— Чи тобі не все одно… — пробурмотіла я слабким, хрипким голосом, різьким ривком витягуючи меч.

Кров хлинула як бурхлива річка.

— Дідько, Іріс. Притискай рану, — він скрутив мій плащ і приклав до рани. — Не сьогодні, — його тон був терміновим, безжальним до мого болю. — Навряд чи вбивця був один. Необхідно забиратися звідси, а ти мені потрібна. Живою.

— Значить, те, що я віддала за тебе життя двічі, не достатньо? — слова вирвалися з гіркотою.

— Поговорим про це пізніше.

— Мій кинджал… — пошепотіла надавлюючи пальці на тканину.

— Звісно, — пролунало в тиші.

Деметрус витягнув Шип із мертвого тіла з легким чвяком, і зі стогоном підняв мене, перекидаючи мою руку собі через плече, немов щось надзвичайно цінне, але важке. Я схлипнула від муки, бажаючи, щоб ці тортури закінчилися швидше.

Повітря розрізав свист. Стріла вонзилась у стовбур дерева з глухим ударом, даючи знак, що ще один вбивця десь неподалік і мусить закінчити невдалу справу за іншого.

— Дідько! — вигукнув Деметрус. — Цього ще не вистачало.

Ховаючись за стовбуром, він важко дихав тримаючи на руках цінний вантаж, а його ж рана забирала в нього сили занадто швидко.

Знову свист і вже ближче. Аж раптом крик болю та скрегіт скла. Це місце не терпить, коли порушують його кордони.

В очах потемніло, і я відключилася, не в змозі терпіти біль, у темряву, глибоку й моторошну.

***

Кап, кап, кап. Який противний звук, може із мертвих підняти, але мертві не чують. Але я не померла. У тому місці без назви немає звуків, лише порожнеча й холод.

Поворушилася і одразу застогнала від палаючого вогню в боці. Біль прошив тіло.

— Тихо, — пролунав тихий, але твердий голос. Вуст торкнулися холодні рукавички, що сильно мене шокувало. — Нас ще можуть шукати.

Де моя маска? Не розплющуй очі.

Нас? Хто це «нас»? Можливо, він хоче уточнити, що його хочуть вбити його ж піддані, а я просто випадкова перешкода?

— Добре, — прошепотів він. — Я заберу руку й дам тобі маску.

Холодний метал ліг на моє обличчя. Знайома вага та форма.

— Нащо зняв? — прохрипіла я, відчуваючи, як повільно повертаються сили.

— Тобі потрібно було повітря, — просто відповів він. — Не думав, що це місце  так цілюще подіє на твоє тіло.

Шарпаючі звуки пролунали поряд, а за ним стогін болю. Напевно, Деметрус всівся десь недалеко, намагаючись влаштуватися якомога зручніше зі своєю раною.

Нарешті я наважилася розплющити очі. Мене вкривала тепла ковдра, притискаючи своєю важкістю до підлоги. Ми знаходилися в напівзруйнованому будинку, а через діру в стелі, яку пробило велике стебло, пробивалося світло місяця. Ця ніч ще не закінчилася, і хто знає, що ще вона принесе.

Деметрус сидів біля стіни, підпираючи її спиною. І виглядав він не дуже добре, його обличчя було бліде, на ньому читалася втома, яку він зазвичай так майстерно приховував.

— Не говори, що ти вже зібрався вмирати, — уїдливо мовила до нього, зав’язуючи стрічки на голові. — Бо твою смерть повісять на мене.

— Тому ти мусиш бути в цьому більш зацікавлена, — його голос був низьким, майже безбарвним. — Вбивці знали, де мене шукати…