2.

Агата їхала попереду на кобилі ізабелової масті, вела за собою до замку гостей. Окрім Шерла і трьох його супутників, у місто зайшли ще чотири сотні воїнів, і королева сподівалася, що вони не надто тут господарюватимуть.

Їй потрібно виграти час, тож доведеться вдати з себе гостинну господиню. Як би її не дратував цей варвар, як би вона його не боялася, треба залишатися сильною. Так, звісно ж, боялася, бо було чого! У п'ятнадцять років він усунув своїх старших братів, законних претендентів на трон, і сам став королем. За десяток років, які править, устиг повернути всі землі, які втратив його батько-слабак, та ще й завоював нові. Усі, хто сходилися з Шерлом на полі бою, воліли потім обминати його десятою дорогою й іншим переказували. І тільки її батько захотів вступити у битву за гірський перевал просто з принципу. Перевал належав Пеніну до того, як дід Агати викупив його за величезну суму. Проте останні два десятиліття ним не користувалися, адже була прокладена дорога в об'їзд. І ось Шерл навіщось захотів його викупити назад, а не вийшло — захотів забрати, тож Смаргд і пішов обороняти своє. Хоч якби на Агату, вона продала б той шматок некорисної території, а на виручені гроші прямісінько перед ним побудувала б кам'яний мур — так набагато краще убезпечила б кордони від Шерла. Пропонувала таку авантюру батьку, але він відмовився. І от тепер їй розгрібати.

Нехай Шерл не виглядав загрозливим монстром, він мав славу людини, від якої можна очікувати всякої жорстокості. Ніде не було таких суворих законів, як у Пеніні, де за будь-яку провину — смерть. Та ще й смерть неабияка — або четвертування, або спалення живцем, або варіння в окропі у велетенському казані. До того ж, у них були десятки жорстоких пристосувань для катування. Поговорювали, що король любить спостерігати за тортурами і щоразу вигадує нові. Так що це лише на вигляд він привабливий і не страшний, а в душі — варвар і монстр.

Агата сподівалася, що не встигне побачити такі жахітливі діяння Шерла, і налаштовувала себе на привітне з ним поводження, хоча й сумнівалася, що втримається від гострого слівця. Тож нехай допоможе їй Бог.

Доки їхали до замку, вона ловила на собі осудливі погляди власних підданих. Ось ця дівчинка подивилася з-під лоба, та жінка плюнула під ноги, а отой старигань глянув так, ніби подумки лає останніми словами. Агата почувалася зрадницею, хоч зради й не вчиняла. Навпаки, те, що зробила, було єдиним шансом врятувати столицю, Малу Телуру, і все королівство, Велику Телуру.

Вона полегшено видихнула, коли опинилася у темних, холодних, але міцних стінах замку й заховалася від тих поглядів.

Її з гостями одразу зустріла зграйка слуг на чолі з головним розпорядником, або ж сенешалем. Цей худющий, висохлий чоловік з хижим воронячим поглядом вклонився їй і нечитабельно глянув на гостей, не вітався з ними до її розпорядження.

— Підготуйте нашим гостям найкращі покої в гостьовій вежі з виглядом на сад, — наказала.

— Моїм друзям згодяться гостьові. А мені краще одразу королівські, у донжоні [головна вежа], — перебив Шерл. — І буду вдячний, Ваша Величносте Агато, якщо самі відведете мене.

Королівські? У донжоні? Отже він відмовляється вважати себе гостем. Ще й оце "відведете мене" прозвучало як ляпас! Ніби вона тут покоївка, а не королева. Не дозволила б жодній людині на світі так до себе звертатися. І йому не дозволила б, якби не тисячі озброєних воїнів під її стінами. Поки що доведеться потерпіти.

Тому стисла зуби, проігнорувала округлені очі прислуги, підозріливий прищур сенешаля і невдоволено вигнуті губи радника, який якраз опинився поруч. Відповіла:

— Що ж, ходімо, я можу зробити вам таку ласку.

Чи то їй здалося, чи то й справді три супутники Шерла, які до цього не зронили й слова при ній, проводжали їх смішками.

Вона не збиралася уступати йому свої покої чи віддавати батькові, тому повела у ті, в яких доживав віку її дід. Покої були найпишнішими у палаці, любив дідусь розкіш, нічого не скажеш, але залишилися пустувати після його смерті, бо поговорювали, що дух покійного короля Дорита їх не покинув. Агата у цю маячню не вірила, але її батько відмовлявся чіпати кімнату, та й слуги прибирали тут з острахом.

А Шерл оцінив. Щойно зайшов, пробігся поглядом по гобеленах на стінах, здоровенному ліжку, встеленому хутром і шовками вперемішку, зауважив ведмедячу шкуру біля каміна, золоті підсвічники на столі і ще багато невиправданої розкоші. Попри цю розкіш, кімната здавалася трохи похмурою, через вузьке вікно в алькові лилося зовсім мало світла — на вулиці був білий день, а тут панували сутінки. До того ж, ці покої не отоплювали роками, і навіть у хутряному плащі Агату пробрало тремтіння.

— Задоволені? — запитала вона.

— Більш ніж. От тільки... це ж не покої твого батька? Здається, тут давно ніхто не живе.

Шерл відкинув люб'язність, перейшов на ти, і вона не втерпіла такого нахабства, зробила так само.

— Це покої покійного короля Дорита, мого діда. Я не повела б тебе у покої мого батька, якого ти вбив.

Він гмикнув.

— Убив? З чого ти взяла?

— З того, що король Смаргд не повернувся ні живим, ні пораненим.

— Твій батько утік з поля бою, як боягузливий пацюк. Не вбивав ні я його, ні мої воїни.

Агата обіцяла собі бути виваженою і спокійною, але підвищила голос при першій же перепалці:

— Не може цього бути! Мій батько так не вчинив би!

— Тоді чому ж ми не знайшли його тіла?

Шерл підійшов до неї так близько, що почула запах гару, диму і якихось заморських трав. Певно, перш ніж рушити сюди, він з воїнами спалив тіла своїх загиблих. Але окрім цього вона вчувала запах небезпеки. Його молодість і привабливість мимоволі викликали приязнь, але внутрішня сила, яку було видно у погляді і в кожному поруху, навівали панічний страх.  

— Облишмо ці розмови, Агато, — сказав він вкрадливо, тихо. — Нам слід поговорити про нас.