17

Від сусідніх кімнат долинув гуркіт: рвучко відчинилися двері, і в коридор вискочили Заклиначі. Ззовні, за стінами будинку, спалахнув хаос — загорілося світло, долинало розпачливе іржання коней, брязкіт засувів і перелякані крики людей, які в паніці вискакували зі своїх осель на вулицю.

Я прожогом кинулася в коридор, ледь не врізавшись у Едвіна. І заледве втрималася на ногах — хлопець на ходу застібав ремені куртки й затягував портупею, його обличчя було спотворене люттю.

— Бігом назовні! Не плутайся під ногами! — рявкнув він, не зменшуючи швидкості.

За ним біг Роан:

— Треба терміново їхати до Лінії! — наказав він. — Прокляття, ми надто пізно відчули цей Розлом! Він відкрився майже впритул!

Я лише заніміло кивнула, застібаючи комір. Роан на секунду перевів погляд мені за спину — на духа, який так непримушено зʼявився з кімнати, наче виходив на ранкову прогулянку.

— Втілився? — коротко кинув Роан. — Добре. Може, хоч чимось допоможе. Ходімо швидше!

І рушив далі, а я кинулась за ним. Ми вискочили на подвір'я, де Едвін уже застрибнув на вогняного Коня, який з іржанням піднявся на диби, висікаючи з-під копит багряне полум'я й залишаючи обпалені сліди на траві.

Роан скочив на сірого коня й одразу осадив його, вказавши мені на другого — масивного гнідого мерина.

— Не відставай! — крикнув він, і на його плечі зʼявився кришталевий птах.

Я спантеличено схопила шкіряні ремені. Хоча в навчальному центрі нас тренували їздити верхи, я все ще не вважала себе вправною вершницею, і серце стислося від страху. Але вибору не було. Я незграбно заскочила в сідло, стиснула боки коня стегнами й з усієї сили намагалась просто не випасти під час першого ж ривка.

Дух, що слідував за мною, криво посміхнувся і розчинився у передсвітанковому повітрі, а за мить на мої руці ворухнулася блоха.

Хлопці пустили коней галопом.

Ми прогайнули крізь переляканий натовп міщан і вискочили за околицю. Попереду, прямо над лінією горизонту, розгорталося пекло: небо розривала гігантська фіолетово-чорна тріщина, з якої клубами виривався туман, а повітря вібрувало від дикого, потойбічного реву.

Буря набирала сили, і ми мчали просто в її центр.

Дорога круто шугнула вниз і вивела на розлогий хребет, звідки відкривався краєвид на гігантський відритий кар’єр.

Це було похмуре, монументальне видовище. Земля розсікалася величезними ступенями-терасами, що спускалися глибоко вниз. Схили кар’єру палахкотіли неприродними жилами — оголеними пластами магічної руди, які у передсвітанкових сутінках віддавали примарним, бірюзово-фіолетовим фосфоричним сяйвом. Праворуч, у зоні видимості розташувався табір добувальників — намети та нашвидкоруч збиті деревʼяні бараки, де навіть у такий ранній час метушилися робітники.

Але над кар’єром простір наче тріщав.

Повітря згорнулося в потворну, закручену тріщину, з якої густим сірим киселем виливався туман. І з Розлому на світ виповзало чудовисько.

Це був гігантський ведмідь, ніби зітканий з туману — розмита, волохата туша, створена з клубів попелястого диму та спалахів магії. Замість очей у нього палахкотіли дві сріблясті прірви. Чудовисько важко ступало по кам'янистих терасах, залишаючи за собою паморозь, і впевнено сунуло прямо до наметів та бараків із беззахисними людьми.

— Прокляття, він іде прямо на табір! — загорлав Едвін, натягуючи повід Коня.

— За мною! Там є де спуститися! — перекрикуючи гуркіт, рявкнув Роан. — Якщо дістанеться туди раніше нас, робітникам кінець!

Вони рвучко розвернули коней і помчали серпантином углиб кар’єру. Копита коней вибивали кам'яну крихту, вітер свистів у вухах, а попереду, на дні штучної прірви, туманний ведмідь підвівся на задні лапи й видав глухий, вібруючий рев, від якого здригнулися скелі.

Робітники помітили дикого духа і кинулись хто куди: тікати, ховатись або ж хапатись до марної зброї.

Я вчепилась у мерина, притислась до його шиї і думала лиш про те як би не впасти і не розбитись ще до того як візьму участь у своєму першому бою з духом.

Коли ми нарешті проскочили останній виток серпантину й вискочили на широку терасу кар’єру, повітря стало важким і холодним, мов у льоху. Чудовисько помітило нас та обернулось.

Сблизька ведмідь виглядав ще страшніше. Його тіло, втілене попеляснтим димом, вібрувало потужною магією. 

Я гарячково намагалась визначити що за фігура переді мною, але думки плутались, серце гупало у вухах, кінь нервово смикався, змушуючи тримати його.

— Слон, — підказав знайомий голос.

Точно, Слон!

В одну мить в мені розлився спокій, але одразу змінився панікою: цей дух слабший за Туру, але сильніший за Коня, і тим паче сильніший за Пішака. А тому впоратися з ним може тільки Роан…

— Едвін, затисни його у кут, Ліра відійди на безпечну відстань! — закричав Роан, але перш ніж ми встигли виконати накази, ведмідь піднявся на задні лапи і з закладаючим вуха ревом вивергнув із себе гігантську хвилю сірого туману.

За секунду світ зник. Непроглядне, холодне мокротиння заліпило очі, заглушило звуки й позбавило будь-якого орієнтиру. Мій кінь у паніці заіржав, здибився й скинув мене на кам'янисту землю, а сам чкурнув геть. Я боляче вдарилася стегном. В очах потемніло на мить. Але враз я змусила себе зібратись: загасила магією біль, перелякано підвелася на ліктях і швидко закліпала, намагаючись розгледіти бодай щось у білій ваті.

Раптом над головою пролунало ревіння і свист. Морок розірвала велетенська туманна лапа з кігтями із крижаних бурульок, яка летіла прямо на мене, готова розмазати по скелях.

Я заніміла. Дихання стало посеред горла каменем. Я бачила лиш наближення гігантських лез.

В останню мить міцні руки рвучко вхопили мене за талію, смикнули вбік та вниз, і ми разом покотилися схилом. Там, де я сиділа ще секунду назад, пазурі з гуркотом врізалися в породу, розбиваючи камінь на пил.

Ми зупинилися біля самого краю тераси. Пішак випростався, легко підняв мене на ноги й відтягнув далі до стіни, у невелике заглиблення.