15

Я затамувала подих, і в наступну секунду переляк рвучко витовхнув мене з ліжка. Ноги самі понесли мене, поки спина не врізалася в холодну стіну. Я відкрила рот, щоб скрикнути, покликати Роана чи Едвіна, але легені наче наповнилися свинцем — дихання остаточно перехопило, й із горла вирвався лише глухий, безпорадний хрип.

— Вже йдеш? — пролунав із тіні оксамитовий, приглушений голос. Постать зацікавлено схилила голову набік. — Може, хоч одягнешся?

Я ошелешено застигла на місці, впізнаючи цей глибокий баритон. А потім, гарячково опустивши очі на себе, із жахом усвідомила, що стою посеред кімнати в одній лише тонкій нічній сорочці.

— Хоча той рудий, напевно, зрадіє, — весело і саркастично продовжив він, опершись плечем об віконну раму. — Він надто неоднозначно на тебе вирячався.

У цей момент він трохи повернув голову до шибки. Сріблясте місячне сяйво ковзнуло по його обличчю — гострі вилиці, темні пасма й палаючі, бурштиново-золоті очі. Це був саме той чоловік, який тільки-но приходив до мене у снах.

Серце впало кудись у п'яти. Я стрімко кинулася вбік, схопила з ліжка ковдру і загорнулася в неї, але не зробила жодного кроку вперед, тримаючись від нього на максимально безпечній відстані.

— Ти... ти мій дух? — вичавила я з себе.

Він повільно заклав руки за спину й зітхнув із вдаваною співчутливістю:

— Припини так швидко міркувати, а то мозок закипить.

— Ти знущаєшся?! — не стримавшись, скрикнула я.

По його вустах розпливлася широка, отруйна посмішка.

— Звісно, ні, — він розвів руками, граціозно зробивши пів кроку вперед. — Просто радію такій розумній білявці-господарці. І пів ночі не пройшло, як до тебе дійшло, хто я.

Чоловік повільно оглянув мене з ніг до голови — від скуйовдженого волосся до ковдри, яку я стискала до болю в суглобах, і глузливо примружився:

— Хоча, можливо, у твоїй спальні кожної ночі ходять незнайомі чоловіки, і для тебе це звична справа.

— Чому Пішак такий норовливий?! — я ледь не задихнулась від обурення, ще міцніше стискаючи ковдру.

— А яким мені бути? — він нахилив голову, і в його темному волоссі заплуталось місячне срібло. — Таким, як ти? Що кожним рухом і поглядом наче вибачається за свою нікчемність?

Я лиш стояла і кліпала від такого зухвальства. Щоки спалахнули гарячим соромом, який миттєво змінився гнівом.

— Ти взагалі повинен мені підкорятися! — вимовила я, намагаючись додати голосу твердості, але він лише знову посміхнувся — ліниво й зверхньо, наче слухав дитячі погрози.

— Підкорятися? — дух хмикнув і зробив повільний крок у мій бік. — Маленька, я навіть не спробував тебе вбити на тій арені, я тебе пожалів і навіть показався тобі. Ти б мала дякувати, що я взагалі зволив вийти, а не сиджу там далі блохою.

— Я мала витягнути не тебе! — спересердя вихопилося в мене перш, ніж я встигла подумати. Двері в кімнату були зачинені, але голос тремтів від образи, що збиралася всередині увесь цей клятий день. — Я мала витягнути сильнішу фігуру! Когось, хто зміг би захистити мене й доказати усім, що я не баласт!

Дух здивовано насупився. Його золоті очі спалахнули в напівмороку трохи яскравіше, розрізаючи тіні.

— О як... — він примружився, і в рисах його обличчя з'явилася небезпечна, хижа цікавість. — І кого ж ти хотіла, моя солодка? Туру? Слона? Чи, може, Палаючого Коня, як у того рудого телепня?

— Ферзя! — вигукнула я з розпачем і люттю, відступаючи на пів кроку назад.

Дух на мить застиг. А потім кімнату заповнив його тихий, оксамитовий сміх. Він сміявся щиро, не приховуючи відвертої насолоди від моїх слів.

— Ферзя? — він знову зробив крок до мене. — Ти взагалі розумієш, як влаштований заклик, дівчинко? Заклинач може викликати лиш того, кому відповідає його душа по силі. То що... виходить, переді мною зараз стоїть Королева, якій абсолютно випадково дістався Пішак?

Він підійшов майже впритул. Повітря між нами миттєво розжарилося. Я затамувала подих, опинившись у пастці між ним і стіною. У місячному сяйві його обличчя здавалося виточеним із блідого мармуру, а золотаві очі гіпнотизували, дивилися просто в душу, позбавляючи можливості поворухнутися.

— Ну що ж, пробач, що розчарував тебе, Королево, — він схилився трохи нижче, його гарячий подих знову торкнувся моєї щоки, від чого по тілу пробіг дикий мороз. На його вустах грала отруйна, вишукана посмішка. І мені вже здалось, що я зараз прокинусь, але поряд надто реально прозвучало. — Наступного разу витягнеш когось сильнішого...

Він зробив паузу, плавно повів пальцем у повітрі біля мого обличчя й раптом сумно підтиснув губи з удаваним жалем:

— А, ні. Я й забув. У тебе ж не буде наступного разу. Ти помреш.

Я різко вивернулася, прослизнувши між ним та стіною, і відскочила до іншої стіни.

— Чого ти хотів від мене у снах? — спитала я, важко дихаючи й не зводячи з нього пильного погляду. — Про що говорив? Чому питав, що я готова віддати за силу?

Дух повільно розвернувся до мене. На його блідому обличчі з'явився подив.

— У снах? — він припідняв брову. — А що я робив у твоїх снах?

— А ти що, не пам'ятаєш?! — спитала я, розгубившись від його спокійного тону.

— Ні, — він байдуже знизав плечима. — Бо мене там не було.

— В сенсі не було?! — я зробила крок назад. — Я ж бачила тебе у снах! Точно тебе! Ти приходив до мене два рази!

Дух важко зітхнув, прикривши очі й похитавши головою, наче дорослий, який терпляче розтлумачує дурниці вередливій дитині:

— Духи не приходять у сни, Королево моя. У тобі просто оселилася моя енергія, і твій мозок малює картинки з моєю присутністю.

Він знову примружився, і в кутиках його вуст спалахнула глузлива посмішка:

— То що я там робив?

Я спантеличено застрягла на місці. Вся розпалена уява, усі ті гарячі доторки, холодні мармурові пальці на моїй шиї та витончені шепоти розбилися об його суху просту відповідь.