14

— Не звертай на нього уваги, — промовив Роан, гостинно відкриваючи переді мною двері. Він не дивився мені в очі, намагаючись замаскувати власне розчарування.

— Я розумію, — сказала, проходячи до будинку. — Він чекав на когось сильного, щоб у вас було більше шансів.

Роан промовчав, пройшов світлим вузьким коридором до третіх дверей і заніс мої речі в кімнату. Я трохи затрималась у коридорі та звернула увагу на чиїсь речі, що лежали у кутку. Здається, серед них побачила жіночу форму Заклиначки. Одразу відвернулась та пройшла до кімнати. Поставила банку на стіл та обережно уточнила:

— Давно вже ви служите?

— Я — пʼятий рік, — беземоційно сказав Роан. — Едвін — третій, — він вже збирався вийти з кімнати, але спинився біля одвірка, оглянув мене і сумно посміхнувся: — Едвін потрапив до мене в напарники у своє перше літо. У Заклиначі його продали родичі, — Роан сперся плечем на стіну та перевів погляд на вікно: — Їм потрібні були гроші та не потрібен був молодий гульвіса. Тому в день набору вони напоїли його та притягли до дому бургомістра, а той, бажаючи виконати план, записував усіх без розбору, щоб його самого не чіпали. Отямився Едвін вже на півшляху до навчального центру.

— А чому не втік? — здивувалась я. І сама не зрозуміла чому: несподіваній відвертості першого напарника, або ж історії другого. Роан хмикнув, підняв голову до стелі, примружив очі:

— А куди нам тікати? Якщо дезертирувати, весь рід до найдальших родичів звинуватять у зраді та стратять. Та й самого скоро зловлять, закатують і вбʼють.

Роан опустив голову, наші погляди зустрілися.

— А ти? — спитала я і затамувала подих. Заклинач ніби чекав на це і відповів рівно:

— Моя дружина була смертельно хвора. Таке лікують лиш королівські маги. Я перепробував усе, що міг, і вирішив, що це єдиний шанс її врятувати. Вона благала мене не йти у Заклиначі, не жертвувати своїм життям заради її. Та я не міг бачити як вона поволі згасає, — Роан похилив голову, на мить підтиснув губи: — Думаю, вона так і не пробачила мені, що я покинув її і пішов.

— Королівські маги врятували її життя? — недовірливо перепитала я. Роан кивнув:

— Нині вона абсолютно здорова і цього літа виходить заміж.

Я так і заклякла, дивлячись на Роана. Не знаю, чи дійсно його не зачіпала ця новина, чи він настільки майстерно ховав почуття. Та все ж за кілька секунд він випростався і поцікавився чому ж я тут. Довелось коротко розповісти по батьківські борги та брата з сестрою.

Поки розповідала думала про те скільки таких історій Роану довелось почути за пʼять років служби.

— Почувайся як вдома, Ліро, — сказав він наостанок. — І на Едвіна не ображайся. Проїдеться, охолоне та щось вигадаємо разом.

Коли Роан пішов, я тихо зачинила двері й нарешті залишилася сама.

У кімнаті пахло сухими травами, старим деревом і пилом від магічної руди, який тут проникав крізь кожну щілину.

Я повільно розклала речі, заповнюючи порожні полиці шафи. Руки все ще злегка тремтіли після розмови з напарниками. 

Всередині скляної банки, що самотньо стояла посеред столу, на самому дні, так само спокійно сиділа блоха. Вона похитувала вусиками, абсолютно байдужа до всього, що відбувалося навколо.

Я присіла на край стільця й затамувала подих. Пальці торкнулися кришки. На мить усередині все стиснулося від страху, але я все ж обережно відкрутила її та відклала вбік.

— Будь ласка... — пошепки попросила я, схиляючись до банки. — Тільки не стрибай на мене. І не кусайся, добре? А то я тебе боюся.

Блоха не відреагувала. 

Я підсунулася ближче, підперла підборіддя долонями й пильно придивилася до свого духа.

— Ти взагалі чуєш мене? — пробурмотіла я і, трохи повагавшись, додала: — А ти не хочеш стати людиною? Хоча б ненадовго?

Звісно, відповіді не було. Блоха лише переставила крихітні лапки.

У голові майнула думка: а що, як піти й запитати в Роана? Він служить п'ятий рік, він точно знає про духів більше за мене. Але я одразу відкинула цю ідею, згадавши його сумний погляд біля одвірка. Не хотілося виглядати в його очах ще більш безпорадною та дурною. 

Я й сама пам'ятала із занять у навчальному центрі: щоб прийняти людську форму духові потрібен час. Їм потрібна енергія, яку вони висмоктують з самого Заклинача.

Але скільки саме часу потрібно такому, як мій? Чи моєї слабкої магії взагалі не вистачить, щоб він хоч колись зробив бодай крок на двох ногах?

Я втомлено зітхнула, спираючись лобом на складені на столі руки.

Коли стемніло, за дверима пролунали приглушені кроки й шарудіння. Повернувся Едвін. До моєї кімнати долітали лише уривки їхньої з Роаном розмови — глухе відлуння стриманої суперечки. Слова розібрати було неможливо, та я й не намагалася. Виходити з кімнати не було жодного бажання, тож я так і залишилася сидіти на ліжку.

За якийсь час розмова в коридорі стихла. У двері тихо постукали, і до кімнати зайшов Роан. У руках він тримав тарілку з гарячою вечерею — простим, але ситним рагу, від якого йшла пара.

— Вечеряй і лягай спати раніше, Ліро, — м'яко промовив він, ставлячи тарілку на стіл біля банки. — Завтра треба встати ще до світанку. Наш об’їзд території буде довгим.

— Дякую, Роане, — тихо відповіла я.

Він вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

Підсівши за стіл, я підтягнула тарілку ближче і взяла ложку. Апетит прокинувся одразу, хоча ще хвилину тому не хотілося нічого, — стрес і довга дорога зробили своє. Але перед тим як скуштувати, я знову подивилася на банку. 

— А тобі взагалі треба їсти? — спитала я з надією в голосі. — Може людська їжа здатна допомогти тобі?

Блоха не поворухнулася. Вона повністю ігнорувала все. 

Зітхнувши, я швидко доїла, віднесла тарілку на порожню кухню та помила. У кімнату поверталась з острахом, думала, що блоха втече, але вона знайшлась на тому ж місці. 

Я навіть відчула розчарування. 

Загасивши свічку, я лягла на ліжко та підтягнула ковдру до самого підборіддя. У кімнаті запала тиша, порушувана лише далеким шарудінням вітру. Заплющивши очі, я намагалася не думати про завтрашній світанок, Лінію та духів, і врешті-решт утома взяла своє — я поринула в сон.