12

744 рік з відкриття Шахівниці

Дихання спинилося. У мороці кімнати, що прилипав до шкіри гарячим оксамитом, я бачила лише його.

Він повільно схилився наді мною, перекриваючи широкою спиною рештки блідого місячного світла. Його обличчя було виточене зі сніжно-білого мармуру, а смоляне, синяво-чорне волосся, впало на мої оголені плечі. Та найстрашнішим — і найманливішим — були його очі. Дві палаючі безодні розплавленого золота, які виблискували в темряві.

Я мала б закричати. Мала б відштовхнути його, адже від нього віяло небезпекою такою чистою й первісною, що всередині все стискалося від дикого жаху. Але тіло не слухалося.

Його довгі, прохолодні пальці повільно ковзнули від моєї шиї вниз, до ключиці, залишаючи за собою пекучий слід. Він зупинився за сантиметр від моїх губ, і я відчула його гаряче дихання.

— Ти шукала сили, дівчинко? — його голос пролунав прямо в моїй голові, низький, мов гуркіт далекого грому, що вібрував у кожній моїй жилі. — А чим ти готова за неї платити?

Його золоті очі спалахнули полум'ям, і він схилився ще нижче, забираючи мій останній подих...

Я рвучко сіла на ліжку, захлинаючись повітрям.

Серце скажено калатало об ребра, а лоб укрив холодний, липкий піт. Я гарячково озирнулася довкола: сірі стіни казарми новобранців, ряди ліжок та шаф, і сопіння дівчат на сусідніх місцях.

Це був лише сон.

Я повільно видихнула, опустила тремтячі долоні на обличчя й довго та ретельно терла щоки, намагаючись змити рештки дивного сну й позбутися відчуття золотого сяйва перед очима.

Потім скинула з себе ковдру, опустивши босі ноги на холодну підлогу, і перевела погляд на дерев'яну тумбу біля узголівʼя ліжка.

Там сиділа моя блоха — закрита у звичайній скляній банці. Увечері я так і не наважилася лишити духа просто так. У голові крутилася наївна, але цілком логічна думка: я зовсім не замикаю її, якщо це створіння раптом захоче вибратися або проявить свою справжню сутність, воно просто перетвориться на людину, розіб'є те кволе скло й вийде.

Але за ніч нічого дивовижного не сталося. Блоха все так само спокійно посиджувала на денці банки, зрідка підстрибуючи і ворушачи вусиками в променях ранкового сонця.

Зітхнувши, я підвелася й почала збирати речі. Це був мій останній день у цих похмурих стінах. Я швидко склала речі, підтягнула паски на торбі й уже біля самого виходу заклякла. Маже забула.

Стрімко повернулася до тумби, взяла скляну банку з блохою та без особливих церемоній кинула її зверху в сумку, до провіанту та запасного одягу.

Ранок зустрів нас стриманою метушнею. Усі новоявлені Заклиначі вишикувалися в довгу чергу до столу Розпорядника за подальшими вказівками. Я озирнулася довкола: тепер нас було майже вдвічі менше, ніж учора на арені. 

Мій погляд мимоволі ковзнув у бік внутрішнього подвір'я. Там, за кам'яною аркою, уже збиралися чергові кандидати у Заклиначі — ті, які тренувались з нами всю зиму, і сьогодні теж спробують витягнути собі духів. 

Цікаво, скільком із них судилося вижити? Чи непощастить комусь з них так само як мені?

Розпорядник діяв швидко й механічно. Він виписував кожному офіційний лист, звіряючись із велетенською записною книгою: щось викреслював у верхніх рядках, щось дописував нижче, а потім замислено креслив нові позначки на розкладеній перед ним широкій мапі території.

Коли черга нарешті дійшла до мене, я підійшла ближче й чітко назвала повне ім'я.

Розпорядник, не піднімаючи очей від паперів і вже тримаючи перо напоготові, сухо кинув:

— Фігура?

Я похилила голову:

— Пішак.

Перо в його руці завмерло. Розпорядник ошелешено підвів голову, витріщившись на мене так, ніби перед ним постав привид. Його перша розгубленість за кілька секунд змінилася на глибоке співчуття.

Я лише мовчки знизала плечима. Що тут іще можна було сказати?

Найслабша фігура — те саме, що смерть, просто відстрочена у часі.

Розпорядник поважно кивнув, знову опустив голову до мапи й почав повільно водити пальцем над червоними позначками, бурмочучи собі під ніс:

— Пішак не впорається з жодною фігурою самотужки... Абсолютно беззахисна. Тобі потрібно бути там, де є сильніші Заклиначі, або там, де самі Розломи значно слабші.

Він кілька разів перевів палець від одного краю карти до іншого й урешті зупинився над одному з малих червоних хрестиків на півночі. Кивнувши власним думкам, він швидко вмокнув перо в чорнильницю й розмашисто вивів кілька рядків у направленні. Тоді згорнув документ, скріпив його печаткою й простягнув лист мені, тихо мовивши:

— Вони допоможуть.

Я змусила себе посміхнутися наостанок, подякувати та рушити геть, за залізну браму навчального центру. Попереду простягався широкий, висаджений старими в'язами шлях, що вів до головного тракту. Там, біля заїжджого двору, можна було перехопити диліжанс і вирушити до призначеного міста.

Але пройшовши заледве сотню кроків, я мимоволі сповільнила ходу.

На невеликій галявині біля узлісся зібралася купка вчорашніх випускників. Почуваючись тепер улюбленцями долі, які вирвалися з лещат смерті, вони мірялися силами, стравлюючи своїх підкорених духів. Сміх, схвальні вигуки та дикий, тваринний рик лунали на весь гай.