10

Мертва тиша, що запала після загибелі Ноеля, виявилась оглушливішою за крик. Увесь той хибний бойовий запал, удавана сміливість і надії на легку славу, які дехто з новобранців плекав у собі місяцями, випарувалися в одну мить. Черга схитнулася назад, ніби намагаючись сховатися в холодній тіні кам’яної стіни.

— Наступний! — знову пролунав сухий, немов тріск сухої гілки, голос Наглядача.

Другим у черзі стояв хлопець на ім’я Томаш. Він позадкував до стіни, втиснув я у неї ак, ніби вона могло його врятувати. Його обличчя набуло сірого, мертвотного відтінку, а ноги ніби відмовилися слухатися.

— Ні… я не можу… я не хочу… — безглуздо забелькотів він, опираючись усім тілом.

Наглядач лише роздратовано зітхнув і зробив короткий жест правою рукою. Повітря довкола Томаша загусло, і невидима магічна хвиля ривком виштовхнула його в центр арени — просто в калюжу крові, що лишилася від Ноеля.

— Прикликай, — наказав Наглядач. — Або тебе стратять за дезертирство просто зараз. А з родинами дизертирів не церемоняться. За маєтків їх кинуть гнити в тюрьму. Тож не затримуй решту.

Томаш тремтів усім тілом так сильно, що ритуальний ніж ледь не випав із його рук. Дрібно цокаючи зубами, він спробував розрізати долоню, але врешті пустити кров зміг лише з третього разу. Спроба зачитати закляття перетворилася на жалісне, рване мимрення зі всхлипами, та магічна жила все ж здетонувала.

Черговий Розлом розітнув повітря із тріском, схожим на удар блискавки. З темної щілини, сіючи довкола іскри та сморід озону, виринув дух у формі чорного як ніч Коня з палаючими синіми очима та срібними копитами. Істота дико заіржала й занесла передні ноги над головою переляканого хлопця.

— Підкорись! — з останніх сил, переходячи на писк, крикнув Томаш і з відчаєм утопленика викинув уперед обидві руки, виплітаючи магічні ниті волі.

Двобій думок тривав лише кілька нестерпно довгих секунд. Кінь люто бив копитами камінь, струшуючи з гриви сині язики полум'я, але магічні пута Томаша виявилися міцними. Дух глухо заричав, опустився на всі чотири ноги й важко похилив голову перед новим господарем.

Томаш упав на коліна та ледь не розплакався від божевільного, неконтрольованого щастя. Він був живий. Він упорався.

Вигляд підкореного Коня, та живого, хоч і зламаного страхом хлопця, подіяв на чергу як ковток повітря. Це було можливо. Духів можна було підкорювати.

— Геть з арени! Наступний! — вигукнув Наглядач.

Томаш, усе ще тремтячи від напруги, повів за собою Коня в бік. А черга поступово й невблаганно просунулася ще на один крок уперед.

Людський ланцюг скорочувався з лякаючою швидкістю. Дівчинку, яка стояла просто переді мною, дух розірвав за лічені секунди — її магічний щит тріснув, як тонка крига, навіть до того, як вона встигла вимовити останнє слово закляття.

Я гарячково рахувала подумки. Із шістдесяти чотирьох новобранців живими з арени вийшло трохи більше половини. Шанс приборкати духа був десь п'ятдесят на п'ятдесят, але ця статистика аж ніяк не додавала сміливості.

— Останній! — знуджено вигукнув Наглядач.

Йому вже очевидно набридла ця кривава вистава. Ті новобранці, яким вдалося вижити й отримати своїх духів, згрупувалися на краю арени, спостерігаючи за мною.

На ватяних ногах я зробила декілька кроків у центр. Мокрий камінь під босими ступнями був слизьким від запеклої крові.

У голові пролітали правила, за якими виживають Заклиначі. Усе зводилося до простої й жорстокої ієрархії Шахівниці: у бою може виграти лише той дух, який або рівний за силою духу суперника, або вищий за нього за номіналом. 

Я молилася, щоб мені дістався бодай Слон. Ідеально, звісно, Ферзь — наймогутніша фігура, яка дала б мені неймовірний шанс не просто вижити, а пробити собі дорогу нагору. Але від думки про Ферзя мене проймав жах: чим сильніша фігура, тим більший шанс вижити надалі, але й тим складніше приборкати її тут і зараз. Скоріш за все, Ферзь просто розчавив би мій розум.

Притиснувши ніж до долоні, я вдавила лезо в шкіру. Гострий біль трохи протверезив сведомість. Кров заструменіла на камінь, і я зачитала формулу призову, викладаючи в кожне слово рештки своєї волі й магічної жили.

Замовкла. Затамувала подих.

Секунда. Дві.

Нічого.

Навколо запанувала гнітюча тиша. Ні розриву простору, ні смороду сірки чи азону, ні спалахів полум'я. Напівпрозорий туман стелився ареною. Новобранці на краю майданчика почали спантеличено перезиратися, а Наглядач невдоволено звів брову.

Серце провалилося кудись у прірву. В голові панічно закрутилися думки: Я щось зробила не так? Збилася в заклятті? У мене взагалі немає магії? Мене зараз стратять за це?..

І тут, у самісінькому центрі закривавленого кола, пролунав тихий, майже комічний «пумк».

В повітрі матеріалізувалася легка, ледве непомітна сиза димка. А коли вона розвіялася, на мокрому кам'яному моноліті постала вона.

Звичайна, розміром із насінину, блискуча блоха.

Запала ще більш ніякова мовчанка. Ніякого реву роздратованого духа, ніякого клацання ікол чи палахкотіння полум’я. Лише моє власне, рване дихання.

Деякі новобранці на краю майданчика мимовільно подалися вперед, витягуючи шиї та прижмурюючись, аби роздивитися, що ж взагалі сталося в центрі кола. Наглядач завмер. Його руку із пером відвело вбік, і він поволі, задумливо почав стукати довгими пальцями по шкіряній обкладинці записника, куди щойно занотовував результати та імена загиблих.

Я стояла ошелешена, вирячившись на цю мікроскопічну цятку на холодному камінні. В голові панував суцільний хаос. 

Це якась помилка. Магічний збій. Це просто не може бути мій дух! Справжні духи — це ж велетенські страхітливі створіння, які лякають одним лише виглядом... А це що?!

Я зробила ледь помітний крок назад, гарячково сподіваючись, що зараз димка розвіється й вирине щось справжнє. Але блоха тільки спокійно ворухнула крихітними лапками та кілька разів підстрибнула одному місці.