9

Коли я повернулася додому з підписаними паперами, у хаті запанував розпач. Брат із сестрою були шоковані. Ілай, той самий хлопець, який ще вчора романтизував Заклиначів, тепер побілів від жаху. Він ридав, хвапав мене за руки й благав порвати той папір, винуватячи себе за слова про пільги. Вілена ж просто уткнулася мені в живіт і тихо, розпачливо тремтіла. Прощання випило з мене всі сили: я цілувала їхні заплакані щоки, обіцяла, що обов'язково повернуся, і вмовляла слухатися діда.

Вже наступного ранку по мене прийшли.

Але разом із цим до нашої хати ступили й зміни, за які я віддала своє життя. Родичам принесли важкий гаманець, набитий золотими монетами. Разом із грошима з'явилися двоє міцних помічників. Вони мали чіткий наказ: допомогти купити все необхідне в дорогу, зібрати речі та супроводити малих і діда до нового дому — невеличкого, але затишного маєтку в сусідньому, більшому місті. Там на них чекали хатні робітники, охорона й повна безпека.

Мене ж разом із рештою таких самих відчайдушних новобранців забрали до закритого навчального центру Заклиначів.

Минуло чотири місяці. За вікном панувала сива, сніжна зима, коли мені нарешті дозволили коротку відпустку, аби відвідати родину.

Коли я ступила на поріг їхнього нового маєтку, серце стиснулося від радості. Дім дихав теплом і достатком. Найбільшим дивом для мене стали самі малі: Ілай та Вілена нарешті порумʼяніли, набрали вагу й більше геть не нагадували прозорі скелети, обтягнуті шкірою, якими вони були ще восени. 

Ці кілька днів ми провели у суцільному родинному затишку. Ми разом пекли яблука з корицею у великій світлій кухні, каталися на санчатах із засніжених гірок і годинами розмовляли біля каміна. Я дізналася, що до малих щодня ходять репетитори — статечний вчитель грамоти й сувора пані, яка вчила їх етикету та математиці, готуючи до вступу до престижного міського ліцею. 

Але найбільше вразили мене зміна діда. Завдяки щоденним відварам, притиранням і компресам, які йому готували найняті лікарі, він не просто перестав сохнути на ліжку — він почав потроху ходити сам, спираючись на різьблену палицю.

Обійнявши діда за плечі й слухаючи, як малі захоплено розповідають про свої уроки, я остаточно впевнилася: моє рішення було єдино правильним. Я врятувала їх. Нині вони мали майбутнє.

І в ті теплі зимові вечори я з усіх сил намагалася не думати про те, що чекає на мене наприкінці весни, коли закінчиться навчання і розпочнеться справжня служба.

Повернення до навчального центру після зимової відпустки різко повернуло мене до суворої реальності.

Нових Заклиначів завжди набирали восени. До кінця весни нас готували, навчаючи виживати й тримати власний розум у межах, коли поруч бушує чужа воля. 

Зима вважалася найважчим випробуванням. Саме в цей період втрати в лавах Заклиначів сягали піку: лютий холод і пронизлива негода виснажували людей, тоді як диким духам зимова стужа начебто додавала сил.

Через це традиція вимагала прикликати власного духа в останні дні весни — аби новобранець мав літні місяці на те, щоб навчитися взаємодіяти зі своєю істотою до того, як прийдуть перші зимові холоди.

Головною задачею кожного Заклинача була безкомпромісна боротьба з дикими духами, що приходили з того самого загадкового світу Шахівниці через непередбачувані Розломи. Було моторошно думати про це: з одного й того ж джерела проливалося і найбільше благословення — магічні сили, здатні зцілювати чи творити дива, — і найстрашніший жах людства. Адже дикі духи не мали інших прагнень, окрім знищення. Вони хотіли лише одного — вбити якомога більше людей, аби висмоктати їхню життєву енергію та забрати її собі.

Дні спливали нестримно, і ось нарешті невблаганно наближався День прикликання — найважливіший день у житті кожного з нас. День, що мав безжально вирішити нашу подальшу долю.

Місяці виснажливих тренувань, синців та зубріння теорії були лише прелюдією. Тепер вирішувалося все: чи прийде на поклик сильний дух, чи якась слабка істота; якою саме шахматною фігурою він виявиться і в яку тварину чи створіння зможе втілюватися.

Та найстрашнішим було інше. Найважливіший і найнебезпечніший іспит полягав не в тому, щоб просто відкрити грань між світами, а в тому, чи зможе Заклинач підкорити й втримати прикликаного духа. Адже духи Шахівниці не знали жалю. Якщо воля Заклинача виявиться слабшою за його лють, він не стане підкорятися — просто визирне з темноти Розлому, вб’є нахабу, який насмілився його потривожити, висмокче його життя й піде назад.

Серед новобранців навчального центру майже не було професійних воїнів чи безстрашних шукачів слави. Переважну більшість, як і мене, сюди привели злидні та відчай. Це були люди, яким більше нічим було платити за життя — своє чи своїх близьких.

Якщо серед нас і траплялися аристократи, то це були виключно молодші сини збіднілих, напівзабутих родів. Батьки посилали їх сюди, як на останній плацдарм: намагалися ціною життів власних дітей вислужитися перед короною, заслужити прихильність монарха й бодай трохи повернути втрачений статус та колишній блиск своїх прізвищ.

За чотири місяці виснажливого навчання я спілкувалася з багатьма. Ми разом ділили суху кашу в їдальні, разом змивали піт і бруд після тренувань, разом витирали кров від перших магічних саден. Але я так і не стала ні з ким близькою.

Ранок Дня прикликання зустрів нас свинцевим небом і прохолодою. За чотири місяці виснажливого навчання нас прогнали крізь справжнє пекло: нас навчили концентрувати власну магічну силу, викреслювати кров’ю стійкі захисні кола, заучувати прадавні формули призову та, найголовніше, вибудовувати всередині розуму залізні щити — аби чужа, дика воля не розчавила нас у першу ж секунду контакту. Новачки вміли тримати зброю, бачили магічні потоки й знали теорію нападу. Та жодне тренування у світі не могло підготувати до того, що мало статися сьогодні.

Нервували всі без винятку. Навіть пихаті молодші сини збіднілих дворян, які ще вчора хизувалися вишуканими манерами, зараз ховали зблідлі обличчя та тремтячі. Хтось гарячково шепотів молитви, хтось мовчки кусав губи до крові, а хтось просто застиг, вирячившись перед себою скляним поглядом.