8

Похорон пройшов як у дурному, каламутному сні. Сухі молитви, тихо промовлені слова співчуття від нечисельних сусідів і важкий стук землі, що грудками падала на труну. Під кінець дійства небо остаточно затягнулося попелястими хмарами, і пустився дрібний, сивий дощ, який швидко переріс у холодну зливу. Ілай та Вілена притулилися до мене з обох боків: брат мовчки ковтав сльози, міцно зчепивши зуби й уткнувшись носом у мій мокрий рукав, а сестра тихо, безперервно ридала, стискаючи мою спідницю тремтячими руками. Дід мовчки сидів на привнесеному ослоні, дивлячись у свіжу яму та наче прощаючись із власною душею.

Коли люди повільно потяглися до хатини, аби за звичаєм пом'янути небіжчицю, я підійшла до пані Марти — нашої сусідки, чий двір межував із нашим. Вона була доброю жінкою і не раз ділилася з нами бодай хлібом чи глечиком молока.

— Пані Марто, — стиха мовила я, крізь шум дощу. — Я маю їхати до столиці. Терміново. Якщо я надсилатиму гроші, ви зможете доглянути за малими й дідом?

Жінка споважніла, її обличчя витягнулося від жалю й розпачу, і вона сплеснула руками:

— Ой, Ліронько, та як же це? Та куди ж ти сама? Як покинеш родину? А в мене ж своїх троє, господарство, город, дах протікає, чоловік ледь ноги тягає після травми… Ще двох дітлахів я ж просто не стягну, у мене й часу на це немає!

— Прошу вас, — благально зашепотіла я, хапаючи її за змокле плече. — Мені не треба, щоб ви жили в нас! Просто наглядайте за ними. Хоч одним оком позирайте, аби малих хто не скривдив і щоб про діда дбали. Я надсилатиму все, що зароблю до копійки!

Пані Марта вже відкрила рота, аби щось відповісти, як раптом моє тіло пройняв холод.

За спиною сусідки, серед рідких постатей людей, які верталися з кладовища, я помітила його. Незнайомець у дорогому плащі, із зализаним каштановим волоссям, вирізнявся з-поміж інших, як чужорідна пляма. Він стояв віддалік біля старого клена, повернувши обличчя в мій бік, і ледь помітно посміхався.

Я заніміла, відчуваючи, як серце пропускає удар. Та варто було мені на мить кліпнути від краплини дощу, що впала на вію, — і постать зникла. За кленом була лише порожнеча й мокра трава. Чи він справді був тут, чи це виснажений страхом мозок малював мені привид викрадача?

Я одразу ж відсмикнула руки від пані Марії й ступила крок назад.

Груди стиснув жахний здогад: якщо цей чоловік стежить за мною, то будь-хто, кому я довірюся або хто погодиться мені допомогти, опиниться під загрозою. Якщо він дізнається, що сусідка допомагає моїй родині, її власні діти можуть стати наступними жертвами.

— Не треба, пані Марто, — вимовила я, відвертаючи погляд. — Вибачте, ви маєте рацію, у вас надто багато власних справ. Я щось інше вигадаю. Забудьте.

Цієї ночі мені не судилось заснути. Я лежала, дивилась у стелю, слухала сопіння змучених горем двійнят, і намагалась зрозуміти що робити. Хотілось скрутитися клубочком, сховатись під ковдру, і попросити когось вирішити мої проблеми за мене.

Але поруч нікого не було.

Навіть бабуся, яка була моєю опорою та підтримкою, мудрою порадницею і вірною подругою, вирішила мене покинути.

Можливо, якби не викрадачі, сестра чи брат встигли б покликати мене з роботи, і все знову обійшлось би…

Але тепер, коли бабуся пішла на поклик Шахівниці, мені доведеться вирішити самій як захистити залишки своєї родини.

З першими променями вогкого, сірого світанку рішення визріло остаточно. Надії на сусідку більше не було, тож лишався тільки один вихід — купець, який ще позавчора пропонував мені «окрему кімнату та опіку над родиною». Від однієї думки про його пропозицію мені ставало ніяково і неприємно, але вибору не лишалося. Я мала приборкати свою гордість. Я піду до нього й уклонюся в ноги: хай візьме малих із дідом під свій захист, хай дасть їм притулок, а я погоджуся на все, що він накаже. А потім поїду до столиці й віддаватиму йому кожну монету, яка лишатиметься після виплат викрадачам.

Я тихо піднялася, накинула змоклу шаль і вийшла на вулицю.

Ноги були наче з литого свинцю, а в голові крутилися гіркі думки. Скільки б я не обманювала себе, холодний розум шепотів правду: пранням, прибиранням чи навіть працею в столичному «домі задоволень» сорок тисяч золотих не заробити й за п'ять життів. Я поїду за сотні верст, буду там беззахисною, а якщо зі мною щось трапиться — занедужаю, згину в злиднях або просто не зможу зібрати потрібну суму вчасно — викрадачі прийдуть по Ілая та Вілену. І ніхто в цьому глухому містечку їх не захистить.

Шлях до будинку купця пролягав через центральну площу.

Туман ще не розсіявся, але біля сходів бургомістрової резиденції вже стояли люди. Я сповільнила крок, несвідомо відтягуючи зустріч із неминучим, і тоді до мого слуху донули уривки суперечки.

Біля столу, за яким сидів бургомістр особисто, стояв худорлявий, неголений чоловік у латаному жупані — місцевий ремісник, про борги якого знали всі на нашій вулиці.

За спиною бургомістра, склавши руки на грудях, стояв старший Заклинатель. Птаха на його плечі вже не було — натомість поруч із ним витончено витягнулася струнка, висока жінка з довгим, платиновим, наче вилитим із скла волоссям, яке дивовижно відблискувало під ранковим сонцем.

— Та як же це, панство? — благально й водночас перелякано лепетав ремісник, стискаючи в руках зношену шапку. — Це ж на смерть! На плаху йду.

— Тебе ніхто не змушує, — байдуже відрізав Заклинач. — Не хочеш — вертайся до своїх кредиторів. Нехай вони заберуть у тебе хату, а дітей пустять по світу з торбами.

Бургомістр поступився у лист перед собою і мовчав, наче йому соромно було записувати імена добровольців.

— Але ж сума… — заборсався чоловік. — Корона дійсно зможе списати усі мої борги? Ні з кого потім їх не стягнуть?

— Корона спише всі твої борги одразу, — промовив Заклинач, ведучи поглядом по нечисленних глядачах, і спинився на мені. Задумливо насупився, але продовжував говорити до чоловіка: — Усе, що беруть Заклиначі — безкоштовне для нас. Усі наші борги анульовані, усі звинувачення — зняті.