7

З очей зірвали тканину, і в обличчя вдарило яскраве магічне світло. Поки я мружилась та кліпала, намагаючись розібратиися на чому я сиджу і де знаходжусь, збоку прилетів ляпас.

Мою голову кинуло вбік, стілець піді мною зарипів, ниючим болем відгукнулись руки, міцно завʼязані за спинкою стільця.

— Чого ви хочете? — прохрипіла я, крізь стиснуте жахом горло. У голові майнула думка, що живою я додому не повернусь. Як без мене виживуть брат із сестрою?

Додумати думку мені не дали. Смикнули за косу, повертаючи голову у рівне положення. І нарешті притлумили магічне світло.

Тоді я змогла роздивитися невелику сіру кімнату майже повністю позбавлену меблів, якщо не рахувати одне крісло, на якому сидів здоровань із пошрамованим обличчям та цигаркою в кривих губах, зламаного столу, та стільця, до якого мене привʼязали. Навпроти мене стояв високий витончений чоловік, можливо, аристократ. Він крутив у руках тонкий стилет, інкрустований маленькими блискучими камінцями, а на його худих пальцях виблискували персні. Каштанове волосся було зализано назад, відкриваючи високий лоб, рівні брови та темні очі. Оглянувши його дороге пальто, накинуте на плечі, та білу сорочку із золотими запонками, я кинула погляд незнайомцеві за спину, і побачила двері, біля яких чатував третій з викрадачів. Цей ховав від мене обличчя за повʼязкою, що відкривала тільки вузькі очі та широкі брови, які виглядали непропорційно великими на фоні маленького лоба.

— Чого ви хочете? — тремтячим голосом повторила я. — У мене нічого немає…

— Ну не починай, — чоловік у плащі театрально закотив очі та змахнув у повітрі клинком, наче дирижер паличкою. — Всі ви так скиглите: нічого немає, нічим розплатитися.

Він раптом подався вперед, зігнувся, схилившись до мого обличчя. Так близько, що я спробувала відсахнутись, але спинка стільця не дозволила. Чоловік розтягнув губи у посмішці:

— Та варто почати вас різати, — він поволі наблизив лезо до мого обличчя. Холодна сталь торкнулась щоки, і я перелякано затамувала подих. Чоловік уважно стежив за мною і трохи натиснув, так що я відчула як шкіра прогинається і от-от розірветься. Але він спинився саме на цьому моменті та продовжив: — Після кількох відрізаних пальців, зазвичай люди стають більш привітними та винахідливими. Напевно, у зброї є талант надихати. Адже до зустрічі з нею, ви іноді й не здогадуєтесь скільки у вас талантів заробляти гроші.

Я все ще не розуміла до чого він хилить. Навіщо він вимагає гроші в мене? Адже в мене тільки борги, якими я б охоче поділилась. Чи можливо, що мене з кимось сплутали?

Але цю думку він, граючись, розбив однією фразою:

— Твій батько винен нам сорок тисяч золотих.

— Скільки?! — з моїх грудей вирвався розпачливий сип. Світ перед очима на мить похитнувся. — Я за все життя стільки не зароблю! Це ж непосильна сума!

Чоловік вирівнявся, прибравши стилет від моєї щоки, і граційно струсив з манжету невидиму порошинку.

— Ну, з таким настроєм точно не заробиш, — зауважив він із легкою докорою, ніби повчав нетямуще дитя. — Спробуй змінити думку на іншу, конструктивнішу: «яким чином мені стільки заробити?».

— А чому ви взагалі прийшли до мене?! — гнів на мить заглушив крижаний страх, і я смикнулася у путах. — Батько покинув нас вісім років тому! Він просто зник! Якщо він у вас позичав — шукайте його й вимагайте з нього! При чому тут я?!

Незнайомець здивовано підвів одну брову, а кутики його вузьких губ знову поповзли вгору.

— Він платив нам. Принаймні дуже намагався, — чоловік розвів руками, затиснувши стилет між пальцями. — Але, бачиш у чому халепа... він помер, так і не виплативши решту боргу. Оу… — чоловік схилив голову до плеча і удав жаль: — Ти не знала, що твій татусь помер? Прийми мої найщиріші співчуття, пташко. Але, як розумієш, із мерця грошей не стягнеш, тож нічим не можу зарадити — борги переходять у спадок.

Ця новина чомусь торкнулася мене, і голова безсильно схилилась. Усі ці роки я не знала чи живий батько, навчилась не думати про нього, і не питати себе: чи не винна я в тому, що він пішов. Брат із сестрою навіть не памʼятали його… а мені довелось змусити себе забути.

— Я не можу… — безнадійно прошепотіла, відчуваючи, як до горла підступає задушлива, пекуча хвиля. — У нас своїх боргів по вуха… мені немає звідки взяти такі гроші.

— Дівчинко, ну не вигадуй, — чоловік неквапливо обійшов стілець, наче оглядав мене, і зупинився збоку. — З такою красою в тебе не має бути відбою від клієнтів. Якщо поїдеш до столичного дому задоволень, то за кілька років старанної праці цілком розплатишся. Бачиш, як усе просто?

Я лише гнівно стиснула губи й рвучко відвернулася, намагаючись стримати сльози, що застилали очі гарячим туманом. 

Чоловік стиха засміявся.

— До речі, про твоїх менших… — м'яко протягнув він.

— Не чіпайте їх! — скрикнула я, знову смикаючись у мотузках, наче пташка в сітці. — Чуєте?! Не смійте до них наближатися!

— Та не нервуйся ти так, — він докірливо похитав головою й розчаровано цокнув язиком. — Від нервів колір шкіри псується, а тобі треба дбати про зовнішній вигляд. Я лише хотів сказати, що коли ти правильно використаєш своє тіло, то зможеш дати малим справжню освіту. І вони вже не муситимуть йти твоїм важким шляхом.

Він подався вперед і вкрадливо зазирнув мені в очі — так близько, що я відчула нудотний запах його дорогих парфумів, змішаний із ароматом тютюну.

— Ти ж хочеш дати їм краще життя, правда, Ліреє?

Я мовчки проковтнула гірку грудку в горлі. Слова застрягли десь усередині, позбавляючи можливості бодай щось відповісти.

Чоловік зачекав кілька нестерпно довгих секунд, втішаючись моєю безпорадністю, а потім обличчя його миттєво втратило будь-яку удавану ввічливість. Очі стали холодними, як крига, а голос зазвучав жорстоко:

— Але якщо ти не знайдеш першу частину грошей до наступного тижня, на цьому місці опиниться хтось із твоїх малих…