За дверима нас зустріла пітьма й холодний подих дощу. Зі стріхи капала вода, відбиваючи монотонний ритм. Бабуся ступила на ґанок, дійшла до старої лавки під накриттям і важко опустилася на пофарбоване дерево. Вона підняла суху долоню та поплескала поруч із собою, запрошуючи мене сісти.
Я присіла скраю, обгорнувши себе шаллю від нічної вогкості.
Бабуся не дивилася на мене. Її погляд був спрямований у темряву, де за стіною дощу ледве вгадувалися контури нашого паркану. Вона легенько похитувалася взад-вперед — так, як робила завжди, коли її щось сильно гнітило.
— Що ти думаєш робити, Ліро? — нарешті тихо спитала вона, і в її голосі промайнула втома.
Я спантеличено знизала плечима, хоч у слабкому світлі з віконця вона навряд чи це побачила.
— Знайду ще одну роботу, — відповіла я, намагаючись надати голосу впевненості. — Або… комусь у містечку стане мене шкода, і мені позичать трохи грошей. Я все їм поверну, до останньої монети. Працюватиму ночами, якщо треба.
Бабуся важко зітхнула й повільно похитала головою.
— Ти така ж як твоя матір, Ліро… І я боюся, що сконаєш молодою так само, як і вона.
Бабуся раптом рвучко повернула голову й роздратовано зиркнула на мене — так гостро й гнівно, ніби я була винна в тому, що народилася схожою на її доньку.
— Коли ваш батько щез у невідомому напрямку, Дана гарувала цілими днями, — її голос здригнувся, — а ночами не спала через близнят. А вона ж завжди була хворобливою, і…
Бабуся не закінчила. Вона лише скрушно махнула рукою в повітрі, глушачи власні спогади, і знову відвернулася до дощу.
Я вперто стиснула кулаки під шаллю так, що нігті впилися в подерті долоні.
— А я здорова! — палко заперечила. — От чого в мені вистачає, то це здоров'я. Я не Дана, бабусю, я міцна. Я можу нас усіх прогодувати!
— Не можеш, Ліро, — перебила вона мене. — Не дури хоч сама себе. Подивися на себе! Ти третю зиму ходиш у цьому штопаному, перешитому кожусі, з якого вже хутро вилізло. На наші з дідом відвари й ліки йде стільки грошей, що меншим на їжу не вистачає! Ми з дідом своє віджили, Ліро. Ти вже років пʼять мене витягаєш з того світу, хоча Шахівниця раз у раз кличе мене до себе. То нащо ти тягнеш нас? Кинь нас, а сама забирай Ілая з Віленою й іди.
— Ніколи! — в мені все закипіло від обурення. — Я нікого не покину!
— Тоді знайди чоловіка! — гаряче випалила бабуся, схопивши мене за лікоть своїми сухими, як гілки, пальцями. — Знайди того, хто візьме тебе в дім! Ти гарна дівчина, але з такою працею твоя краса зблідне вже за рік-два! І тоді ти взагалі нікому не будеш потрібна! Жоден чоловік не подивиться на згорблену заклопотану жінку з боргами!
— Мені не потрібен чоловік! — я висмикнула лікоть, згадавши масний погляд багатія біля його порога та пропозицію «складати товариство вечорами». Горло стиснув пекучий клубок. — Я не продаватимуся за їжу та житло. Я сама впораюся.
Я підхопилася з лавки, прагнучи якнайшвидше перервати важку розмову. Зробила кілька кроків до краю ґанку і випрямила спину. Задивилася в суцільну темряву, туди, де за стіною зливи дрімало містечко.
— Мені є заради кого старатися, — вимовила я тихо, але твердо, відчуваючи, як усередині зріє запекла упертість. — Сподіваюсь, що боги Шахівниці побачать мої старання, і направлять мене на вірний шлях.
За моєю спиною пролунало важке, глибоке зітхання.
— Можливо, боги Шахівниці не такі добрі, як ти хочеш думати, Ліро, — сумно мовила бабуся, і в її голосі бриніла гіркота. — Іноді вони надсилають тільки випробування. Без будь-якої нагороди.
Серце боляче стиснулося, але я лише струснула головою, відганяючи від себе безрадісні думки. Повернулася до бабусі й простягнула їй руку.
— Ходімо додому, бабусю, — сказала я вже м'якше, підхоплюючи її під лікоть. — Тут мокро й прохолодно. Захворієш ще.
Вона не стала сперечатися. Спираючись на моє плече, повільно піднялася з лави, і ми разом рушили назад до хати — до тьмяного світла лучини та тріскоту дров у грубі.
Ранок застав мене ще до сходу сонця, коли над містечком панувала найгустіша темінь. Я підхопилася тихіше за мишу, аби не розбудити своїх. Одягнулась, узяла взуття в руку, щоб не гупати підошвою, босоніж ступаючи по холодній долівці, і на мить замерла біля ліжка.
Вілена солодко посміхалась уві сні — я обережно поправила їй ковдру й легенько погладила по голівці. Поруч тихенько посопував Ілай. Я зазирнула до бабусі з дідусем: обидва спали рівно й спокійно. Полегшено зітхнувши, я зашнурувала зношені черевики, накинула шаль і навпочіпки вислизнула за двері.
Ззовні панував густий туман. Чвалаючи по розмоклій болотяній стежці, я подумки вже перебирала сьогоднішню роботу, за яку мали дати бодай кілька мідяків. А десь на краєчку думок уперто виринало інше питання: чи поїхали вже з міста ті Заклиначі? Чи вогняний Кінь і кришталева Тура все ще тривожать спокій бургомістра?
Я саме ступила за хвіртку, виходячи з двору на темну, порожню вулицю, як пітьма довкола зненацька ожила.
З двох сторін до мене кинулись тіні. Не встигла я й рота розкрити, як долоня в шкіряній рукавиці затулила мені обличчя, заглушивши крик. Мене боляче шарпнули назад, заламавши руки за спину.
— Тихо, дівко! — просичав над вухом грубий незнайомий голос.
Я почала відчайдушно борсатися, звиватися, намагаючись лягнути нападника чи вирвати долоні з хватки, та нападників було декілька. На очі накинули цупку тканину й туго затягнули на потилиці. Руки за спиною обпалило гострим болем — їх надійно стягнули мотузкою.
Мене підхопили під пахви й потягнули кудись, геть від рідного порогу. Я зібрала всі сили, вигнулася та спробувала вирватись.
— Ану вгамуйся! — зловісно гаркнули збоку.
У скроню прилетів короткий удар. Біль розлився гарячим свинцем, і світ навколо стрімко провалився в непроглядну темряву.
#62 в Фентезі
#10 в Бойове фентезі
#190 в Любовні романи
#44 в Любовне фентезі
Відредаговано: 18.10.2026