5

У кімнаті панували напівтемрява й затишок, що так контрастував із негодою за вікном. У грубі вогонь тріщав дровами, випромінюючи приємне тепло, а по шибках монотонно стукав осінній дощ. Світла було обмаль — у протилежних кутках тліли дві лучини, вихоплюючи з темряви тільки найважливіше.

При одній бабуся, оговтавшись від денного нападу, спритно в'язала, ритмічно поклацуючи спицями. Поруч я зачісувала й заплітала в зачіску вологе після миття волосся Вілени.

А при другій лучині Ілай завзято грав у шахи з дідом.

Наша шахівниця була особливою. Стара, з потрісканої деревини, із затертими від часу та тисяч дотиків клітинками, вона досі зберігала глибокий, відчутний аромат старого воску й прадавніх чарів. Дошка та фігури були вирізьблені з темного горіха, відполіровані, вкриті зачарованим лаком.

Ілай кусав губи, схилившись над шахівницею, і кумедно пихтів, гарячково міркуючи над наступним ходом. Дід терпляче чекав, поклавши жилаві руки на коліна.

— Ліро, — стиха мовила Вілена, — а той птах, якого ви бачили на площі, він теж перетворився на людину?

— Ні, — відповіла я, зав'язуючи косу. — Той дух так і лишився птахом. Напевно, не було сенсу перетворюватися.

— Ех, цікаво було б і мені подивитися… — зітхнула сестра, підперши підборіддя долоньками.

Бабуся лише скрушно похитала головою, не перериваючи в'язання, але в цьому русі було стільки прихованого занепокоєння, що я ніяково відвернулась.

Дивлячись на затерту дошку, що лежала між братом і дідом, я згадала, як багато років тому саме бабуся вчила мене цієї гри. Вона показувала мені не просто ходи — вона розповідала про світ Шахівниці, що ховається поза нашою реальністю. Про те, як через Розломи у наш світ вириваються духи, і як вони приймають форми великих і малих фігур, підкоряючись лише тим, хто має достатньо сили й волі, аби їх закликувати. Тоді її казки здавалися мені дивовижною магією, аж тільки сьогодні я вперше побачила духів просто перед собою.

— Мат, — долинув до мене сухий голос діда. Ілай зіскочив на ноги, насупився і став міряти кімнату кроками, як робив кожен раз, коли програвав. Та раптом він спинився посеред кімнати, глянув на мене серйозно і вимовив:

— Як виросту, піду в Заклиначі!

А наступної миті йому довелось ухилятися від гребінця, якого я спересердя в нього кинула.

— Не кажи таке навіть! — я підвищила на нього голос, і брат скоріше кинувся до ліжка, щоб сховатися за дідом. Той зиркнув на нього несхвально з-під густих брів, але сваритися не став.

Тоді Ілай визирнув і вперто заговорив до мене:

— Що хочеш в мене кидай, а я все одно піду! Хлопці казали, що там платять добре.

— Ми і так роботу знайдемо! — з натиском вимовила я, але Ілай не вгамовувався, розпалювався ще сильніше:

— А ще за службу усій родині надають пільги, житло та вдосталь їжі, що можна хоч чотири рази на день їсти, і молоко з мандриками пити.

На останніх словах Вілена голосно ковтнула, а я склала руки на грудях:

— Недовго їсти будемо! Заклиначі після призову духа живуть років пʼять чи шість, а допомогу родичам після їхньої смерті тільки десять років платять. А якщо ти за розум візьмешся та знайдеш нормальну роботу, коли виростеш, зможеш і нам допомагати і власну сімʼю ще років сорок годувати!

Ілай спантеличено принишк.

— Ліро, ходімо на кілька слів, — бабуся відклала спиці, подивилась на мене напружено та кивнула на двері. Я здивовано кивнула та рушила за нею.