4

Ми змушені були зробити чималий гак, аби обійти запруджену натовпом площу, і кожен зайвий крок відзивався важкою втомою в ногах, під кінець дня сили дедалі танули. Та Ілаєві, здавалося, втома була байдужою. Він дріботів поруч, раз у раз забігаючи вперед, і його язик не зупинявся ні на мить:

— Ліро, а що там, за тими Розломами? Ти не знаєш? А може, Заклиначі знають? Хтось взагалі знає?

— Ніхто не знає, Ілаю, — відказувала я неуважно, думками раз у раз повертаючись до боргів і тієї пропозиції біля порога. Можливо, він правду сказав? Не я одна за таке продаюся… та і які в мене можуть бути ще варіанти? А гроші потрібні…

— А чому ж туди ніхто не ходив? — Ілай не вгавав, підстрибував від емоційного збудження та кілька разів ледь не впав.

— Ходили, — промовила я тихо. — Усі загинули.

— Страшно… — він на мить стишив голос, замислившись, але вже за секунду його очі знову спалахнули дитячим, нерозсудливим зацікавленням. — Але я, мабуть, усе одно спробував би залізти в Розлом. Може, ті, що ходили, просто робили це неправильно? Духи ж приходять із Шахівниці? То і ми зможемо зайти!

Я лише тяжко зітхнула й міцніше стиснула його долоню, не знайшовши у собі сил на чергову нотацію.

Ми якраз завернули на свою вулицю. Попереду вже вимальовувався наш перекошений, старий будиночок, і я подумки перебирала, що з нехитрого харчу вдасться зварити на вечерю. Аж раптом тишу розітнув відчайдушний, тонкий крик.

Двері нашої хати рвучко відчинилися, і на ґанок вискочила сестра. Вона була ровесницею Ілая — вони з братом з'явилися на світ з різницею в кілька хвилин. На її відкритому обличчі відобразився справжній жах.

— Біда, Ліро! — заголосила Вілена на всю вулицю, розмахуючи руками. І кинулась нам назустріч: — Біда!

Серце боляче тьохнуло й застрягло десь у горлі. Бабуся!

Я випустила гарячу руку брата, не втримала кошик і прожогом кинулася до хати, минаючи захекану й перелякану сестру.

У хаті панував сутінок і духота. На долівці біля ліжка сидів дід, безпорадно притискаючись спиною до срубу, а перед ним лежала вона. Хустка зсунулася з голови, сиве, рідке волосся безладно розсипалося по підлозі. Вона була нерухома. Жодного руху грудей, жодного подиху, жодного найменшого звуку. Серце завмерло.

— Бабусю! — гукнула я, падаючи біля неї на коліна.

Я простягнула тремтячі долоні й поклала їх їй на груди. Одразу ж відчула той самий важкий, заплутаний вузол, але зараз він розпадався, нитки життя швидко вислизали, обривалися й провалювалися в суцільну, крижану темінь. Енергія тікала, падаючи в темну прірву небуття.

Я заплющила очі й випустила магію. Вона виривалася з подертих долоней тонкими, гарячими струнами. Я пірнула слідом за тим згасаючим вогником, намацала його на самісінькій грані, над глибокою безоднею, і з усіх сил підділа, захопила магічними нитками. Це було схоже на спробу втримати руками важкий залізний ланцюг, що стрімко летить у провалля.

«Ні, тільки не зараз! Повертайся!» — подумки закричала я, напружуючи всі сили й тягнучи цей залишок життя назад, угору, у знеможене тіло.

Останній ривок — і вузол знову затягнувся.

Бабуся рвучко вхопила повітря ротом, зробивши глибокий, судомний вдих. Під моїми долонями повільно, але впевнено поштовхом відгукнулося серце: тук... тук... тук. Вона повільно розплющила каламутні знебарвлені очі.

За моєю спиною схлипувала Вілена. Ілай замер у дверях, дивлячись на все це широко розплющеними від шоку очима, блідий як полотно.

Дід, який усе ще сидів поруч, витер спітніле чоло, подивився на дружину й легенько тицьнув її тремтячим пальцем у плече:

— Що, стара, знову померти не вдалося?

Бабуся повільно повернула до нього голову, ледве помітно піджала губи й охриплим голосом видавила:

— Та ніяк від тебе не здихаюсь!..

Напруга в кімнаті трохи спала. Ілай, оговтавшись від заціпеніння, підскочив до діда, обережно підхопив його під пахви й, крехчучи, допоміг звестися з підлоги та довів до ліжка. Ми із Віленою тим часом обережно підняли бабусю, вмостили її зручніше на подушках і поправили ковдру.

Коли все відносно заспокоїлося, Ілай винувато підійшов до мене, опустивши погляд в підлогу. Я не втрималася — розвернулася й відважила йому легкого, але відчутного потиличника.

— Ти мав бути тут, а не на площі! — розлючено буркнула я.

Брат лише глибше втягнув голову в плечі й не сказав у відповідь жодного слова. Провина давила його дужче за будь-які мої докори.

— Не свари його, Ліро! Він хлопчак, йому гратися треба, життя пізнавати, — бабуся прийняла у Вілени кухоль та зробила кілька ковтків води, потім знову глипнула на мене: — Це ти мене все ніяк відпустити не можеш, хоч я вам скоріше тягар…

— Поки я тут і маю сили, поживеш іще, — фиркнула я, відвернулась та узялась чистити картоплю.