3

Тією знайомою макітрою виявився мій восьмирічний брат. Він відчайдушно підстрибував на носочках, витягував шию і ледь не вискакував із власної сорочки, аби краще роздивитися Заклиначів.

— Ілаю! — гукнула я, але в суцільному гаморі мій голос просто потонув.

Не роздумуючи, я проштовхнулася крізь натовп, схопила його за худорляве плече й міцно стиснула. Хлопчик здригнувся, рвучко обернувся, і його захоплені очі вмить наповнилися переляком.

— Ліро? А я… я просто… — промимрив він, намагаючись вирватися та відійти.

— Ходи звідси. Негайно, — суворо мовила я і, не слухаючи заперечень, потягла його за собою, але хлопець вперся ногами, вчепився у мене худорлявими пальцями.

— Ні, Ліро, пусти! Ми не можемо піти!

— Чому не можемо? — я припинила його тягнути, але так і не відпустила. Натовп навкруги стискав нас, і довелось стати ближче до брата. Він нишпорив поглядом, виглядаючи своїх друзів, але хлопчаки кинули товариша та загубились серед людей.

— Що ти тут робиш? — випалила я, ледве стримуючи обурення. — Чому ти втік із дому? Ти ж обіцяв! Ти мав сидіти біля бабусі, дивитися за сестрою та допомагати дідові!

— Ліро, та я тільки на хвилинку! — почав виправдовуватися Ілай, відводячи погляд і колупаючи носком старого черевика мокру землю. — Сестра заснула, дід теж дрімає, а бабуся поралась на кухні… А тут усі бігли! Казали, Заклиначі приїхали, справжні! Я тільки хотів на птаха подивитися…

— На птаха він хотів подивитися, — передражнила я його, відчуваючи, як від втоми й страху стискається горло. — А якби бабусі стало гірше? Чому ти не допомагав їй на кухні? Ти взагалі думаєш головою, Ілаю? Якщо я на роботі, ти — єдиний чоловік у домі!

Хлопчик опустив голову. Його плечі зігнулися, брови насупились. Він зрозумів, що завинив, але захоплення від побаченого дива все ще боролося в ньому з провиною.

— Вони такі чарівні, Ліро… — вимовив він, підвівши очі. — У коня з рота пара йде, а грива… вона справді горить! Я бачив, як вона палала!

Я важко зітхнула, схилилась до брата і витерла краєм шалі брудну пляму з його щоки. Мої подерті долоні знову відгукнулися болем.

— Горить, Ілаю. Ще й як горить, — мовила я вже спокійніше, але твердо. — Але це не казка й не ярмаркова вистава. Це смертельна небезпека. Це воїни і їхні духи, а останні тільки й мріють, щоб вирватися та вбивати людей. Ти що, забув усе чого тебе вчили? Тому давай, пішли додому!

— Будь ласка, ну давай ще трішки подивимося! — благально мовив хлопець, схопив мене за рукав і знову вперся ногами.

— Тут небезпечно, — я твердо хитала головою, намагаючись проштовхнутися крізь юрбу. — Тебе в натовпі затоптати можуть! А духи…

— Справжніх духів, Ліро! — захоплено перебив брат, навіть не слухаючи застережень. Його очі палали азартом яскравіше ніж горіла грива коня. — Можливо, я бачу їх уперше й востаннє в житті!

Я вже схопила брата, збираючись силою витягнути його з тисняви, як раптом довкола прокотився приголомшений вигук. Натовп ошелешено охнув. Люди, що стояли спереду почали гарячково задкувати, ті ж, хто були ззаду навпаки посунули вперед. Містяни зіштовхувались, ледь не збивали одне одного з ніг, сварились, перекрикувались, десь навіть поштурхалися. Дехто від переляку швидкими рухами креслив перед собою захисний знак Шаху. Я ледь встигла притиснути Ілая до себе, коли нас підштовхнули вперед. Брат підскочив на місці та скрикнув від захвату.

Прямо перед нашими очима вогняний кінь почервонів, спалахнув сліпучим сяйвом і спломенів. З гарячого марева виступив кремезний, високий чоловік. У нього була масивна, квадратна щелепа, міцні м'язи, що вигравали під шкірою, та пасма волосся, зібрані посередині голови у короткий, жорсткий гребінь, який надавав його обличчю ще більш дикого й хижого вигляду.

Натовп вибухнув виром емоцій. Хтось перелякано зойкнув, хтось захоплено ахнув, а задні ряди почали тиснути вперед, аби краще роздивитися диво перевтілення. Дух, який щойно був вогняним конем, повільно повів головою. Його важкий, зневажливий погляд ковзав по людських обличчях так, наче перед ним стояли не живі істоти, а купи перегною.

І раптом цей погляд зупинився на мені.

Наші погляди зіштовхнулися і переплелись. Це тривало лише кілька секунд, але для мене час наче заборсався й завмер. У його очах не було нічого людського — лиш холодний, запеклий вогонь і прадавня, байдужа сила, яка дивилася крізь мене, прямо в душу. У мене кров застигла в жилах, а по спині пробіг такий крижаний мороз, що я припинила дихати. Довгий, прискіпливий погляд прикував мене до місця, лякаючи куди більше, ніж палаючі копита чи ікла коня. Я відчула себе беззахисною здобиччю, над якою схилився хижак.

— Ліро… — раптом різко смикнув мене за рукав брат, вириваючи з заціпеніння. — А всі духи можуть ставати людьми?

Я спантеличено опустила голову до Ілая, кліпаючи й намагаючись повернути собі здатність думати. А коли за мить знову звела очі — дух уже відвернувся, байдуже слухаючи те, що казав йому рудий Заклинач.

— Так… — видавила я з себе загальмовано, відчуваючи, як тремтять власні губи. — Але вони… вони не стають людьми, Ілаю. Вони просто змінюють подобу. Стають дечим, що тільки зовні схоже на людей.

Нарешті страх поступився місцем паніці й здоровому глузду. Я остаточно оговталася, міцно вчепилася в гарячу руку малого й, не озираючись більше ні на Заклиначів, ні на їхніх жахливих духів, потягла брата геть із площі.