2

Обернулась я не одразу. Голос був знайомий, і саме його власника я шукала, але поки на вулиці стояв кінь із палаючою гривою, про все інше я встигла забути. 

Чоловік спинився у дверях свого дому, спершись плечем на одвірок, і дивився туди, куди поїхали Заклиначі. Сорочка на ньому була біла, з вузькими накрохмаленими манжетами, і я мимоволі подумала, що за прання однієї такої платять більше, ніж ми витрачаємо на хліб за тиждень. 

— До вас, — сказала я й підняла кошик, щоб чимось зайняти руки. — Якщо знайдеться хвилина.

— Для тебе знайдеться й дві. Заходь, там сухо, — він трохи посунувся і махнув рукою, запрошуючи у будинок. Але я скоріше хитнула головою:

— Дякую, я тут постою.

Заходити я не збиралась. Розмову на порозі легше закінчити, ніж розмову в сінях, цю науку я засвоїла давно.

Свою промову я прокручивала в голові всю дорогу від роботи до цього будинку, тому виклала її рівно, не збиваючись. У нас удома лежить бабуся, і їй щодня потрібні відвари, які дорожчають швидше, ніж я встигаю за них розраховуватись. Дід майже не ходить, брат із сестрою ще малі, а гарую я одна: доводиться хапатися за будь-яку роботу, та містечко в нас не велике, багато не заробиш. Я не маю освіти, але усього навчалася вдома. Мати навчала поки жива була, а потім і сама по книгах вчилась, допоки всі їх не розпродали. 

Я попросила позичити під розписку, хоч на місяць, і пообіцяла відпрацювати кожну монету.

Слухав він уважно, навіть занадто, а питав про дивне.

— Скільки тобі років?

— Досить, щоб працювати, — я перехопила кошик іншою рукою.

— А наречений є?

— Хто ж мене візьме з такою родиною і такими боргами? — я знизала плечима. — Нема.

З кожним питанням я все виразніше відчувала, що розмова йде зовсім не туди, куди я її вела, тож вирішила повернути її сама.

— Я ж прийшла по роботу. Можу мити, прати, готувати, а ще можу лікувати магією жар і рани, тож і біля хворих у вашому домі стану в пригоді. Скажіть, що потрібно, і я почну хоч завтра.

— Мити, — задумливо повторив він, ніби куштував слово. — Ти мені, Ліреє, дуже подобаєшся, тому скажу як є. Таку косу шкода ховати під хустку, а такі руки шкода стирати об дошки.

Він простягнув руку й лівою повільно перебрав кінець моєї коси, наче перевіряв тканину перед покупкою. Я відступила на півкроку, і кінчик білявої коси висковзнув з його пальців.

— Є інший спосіб, — вів він далі так само лагідно. — Житимеш при домі, в окремій кімнаті, не в кутку. Відвари для бабусі я оплачу, діда з малими не забуду, допомагати стану. Може навіть брата твого відправимо до справжньої школи. Вдень поратимешся по господарству, а вечорами складатимеш мені товариство. Нічого страшного, ти не перша, хто так влаштувався. Твоєю вродою потрібно користуватися правильно.

Кошик я тримала перед собою обома руками. Порожній кошик, звісно, надійним щитом не був, але нічого іншого в мене не було.

— Я питала про роботу, — сказала я тихо. Він сховав руки в кишені та кивнув:

— Це теж робота, тільки легша й краще оплачувана.

— Я не розглядала поки такий варіант, і боюся, він мені не підходить.

Слова я добирала обережно, бо він усе ще був поважною людиною в містечку та раніше допомагав моїй сімʼї, і мені цілком серйозно шкода було закривати цю двері. Він це бачив. 

Чоловік озирнувся навкруги, але вулиця спорожніла, натовп потягнувся до площі за чужинцями.

— Ліро, ти ще молода та недосвідчена. Але боргів в твоєї родини стільки, що хоч в Заклиначі йди.

Від звичайного крилатого вислову, я здригнулась. Напевно, раніше я б пропустила його повз вуха, бо і сама казала так, коли відчувала повну безвихідь. Але після зустрічі з рудим чоловіком на вогняному коні, раптом стало моторошно.

Співрозмовник мій стан не помітив, продовжуючи:

— Магія в тебе слабка, університетів ти не кінчала. Тому шляхів у тебе не так і багато, Ліро, — він кивнув на дорогу за моєю спиною, і я рефлекторно озирнулась. — Ти сьогодні збирала мідяки з калюжі на очах у цілої вулиці, Ліреє, і я не хочу, щоб ти робила це щодня. Тож не поспішай з відповіддю.

Підтиснувши вуста, я промовчала. Він стояв та очікував на мою відповідь, але я лиш стримано кивнула, опустила голову і пішла вулицею в напрямку площі, не оглядаючись, хоч спину палило від уважного погляду. Коли я вже дійшла до повороту, ззаду долинуло рівне:

— Двері не замикаю!

Та я не спинилась.

Шлях додому лежав повз будинок бургомістра, на самий край містечка. І зазвичай не було в цій дорозі нічого дивного та складного. Але зараз на площі зібрався натовп і утворилась тиснява. Люди нагадували море — живе, бурхливе, голосне. Вони намагалися роздивитися тих двох, що потурбували спокій провінційної глушини.

— Такі молоді, а вже приречені! — голоси лунали з усіх боків, окремі фрази виринали з суцільного шуму, як скелі з-під води.

— Герої! — лунало схвально, а з іншого боку жалісливо: — Шкода таких хлопців, їм би жити та жити.