1

743 рік з відкриття Шахівниці

Я почула його раніше, ніж побачила. Гуркіт котився вулицею, і спершу я подумала про віз, та лише коли обернулась, зрозуміла, що це зовсім не він. 
Між мною і конем лишалося кроків пʼять.
Грива в нього горіла, і вогонь стелився назад довгими язиками, не зачіпаючи ні шиї, ні вуздечки. З-під верхньої губи стирчали білі ікла, очі були налиті кровʼю, а копита, що бились об бруківку, виявились підкованими золотом. 
Цю деталь я чомусь помітила першою. За одну таку підкову можна було закрити половину наших боргів, і ця думка навіть здалась мені важливішою за небезпеку.
Відскочити я не встигла. Кошик випав із руки, я послизнулась на мокрій бруківці й сіла в калюжу. Обдерла долоні об камінь, але це зрозуміла вже потім, а спершу почула, як дзенькнуло: вузлик із мідяками розв'язався, і вісім монет розкотились в різні боки.
Кінь став дибки за два кроки від мене. Він вигнув шию й хапнув зубами повітря, ніби намагався вирватись з рук вершника. Від нього віяло жаром, як від печі, і калюжа під копитами зашипіла. Кінчики моїх пальців неприємно кольнуло. Так буває, коли я кладу долоні бабусі на груди й відчуваю, що всередині в неї щось затягнулось вузлом. У коня вузол теж був, і  зʼявився він там не сам собою.
— Стій, — ліниво сказав вершник і смикнув повід. Кінь одразу схаменувся, хоч ікла лишились оголеними, а очі косили на мене так, ніби він охоче затоптав би мене, або ж будь-яку іншу людину.
Чоловік легко зіскочив на землю. Довге руде волосся він носив недбало, як носять ті, кому нема потреби ні перед ким виправдовуватись, і сміявся не винувато, а щиро, немов я щойно показала йому непогану виставу. Навколо вже збирались перехожі, але ближче ніж на пʼять кроків не підходив ніхто. Хтось поруч пошепки промовив: «Заклинач», і мені стало ясно, чому.
— Ціла? — спитав він тоном, яким питають про погоду. — Тоді нема чого так дивитись. Я його тримав.
— Ви його тримали? — я глянула на подерті долоні. — Тоді я б не хотіла побачити, як ви його відпускаєте.
Він засміявся ще голосніше й простягнув мені руку. Не нахилився й не присів, просто виставив долоню на висоті свого пояса, так що тягнутись довелось самій.
Підняв він мене одним рухом, і я на мить втратила землю під ногами. Йому це явно сподобалось: він притягнув мене до себе, майже обійняв, і тримав трохи довше, ніж було потрібно.
— Давно я не бачив у цій глушині такої краси, — сказав він, оглядаючи мене з голови до ніг, як оглядають товар.
На мені була стара сорочка, чужа шаль і мокра до пояса спідниця. Красою це міг назвати або сліпий, або той, кому від мене щось потрібно, а сліпим цей чоловік не був.
— Це ви про мене чи про калюжу? — спитала я, скоріше відсуваючись від нього.
— Про ту, що стоїть у калюжі, — він знову підморгнув, і ямка на щоці стала глибшою.
Я озирнулась, та скоріше кинулась підбирати мідяки: два біля колеса чужого воза, один у калюжі, ще кілька між камінням. Сім. Восьмого не було.
— Шукаєш оце? — він двома пальцями підняв з-під копита коня мокрий мідяк і притримав так, щоб я бачила, але не могла дістати. — Скажи, як тебе звати, і він твій.
— Ліра, — відповіла я. Адже ім’я моє нічого не вартувало, а от гроші мені конче потрібні.
Він віддав монету з таким виглядом, наче видавав мені аванс. Мені це не сподобалось, але я швидше загорнула гроші в тканину та сховала.
Тим часом вулиця наповнювалась людьми. Із будинків виходили по одному й по двоє, далі почали вибігати цілими сімʼями. Дивились усі широкими від жаху та захоплення очима на коня та його Заклинача. Мій кошик лежав біля ніг догори дном.
Позаду застукотіли копита, рівно й спокійно, зовсім не схоже на те, що я чула хвилину тому. За рудим виїхав другий вершник, старший, але такий само міцний і зверхній, з утомленим обличчям людини, якій давно набридло все. Кінь під ним був звичайний, гнідий, у дорожньому пилу до колін. А от на плечі в чоловіка сиділа птаха. 
Спершу здалося, що це велетенська прикраса: пірʼя в неї було наче з кришталю, сонце розсипалось по ньому дрібними білими відблисками, і вони, відбиваючись, бігали по стінах будинків. Вона здавалась нереальною та неживою, доки не повернула голову. Очі в неї виявилось темним, живими і аж ніяк не приязними.
— Ну чого ти там став? — спитав старший, не підвищуючи голосу. — Нам їхати треба.
— Дорогу питаю, — весело відповів рудий, навіть не озирнувшись, а тоді глянув на мене: — Підкажи, як до бургомістра доїхати, Ліро.
— Прямо до кінця вулиці, — я показала рукою. — Повз не проїдете.
Показуючи, я вперше роздивилась обох як слід. Про Заклиначів у нас розповідали так, як розповідають про столичні ціни: усі знали, що вони існують, але ніхто ніколи їх не бачив. Ось чому досі я дивилась на рудого як на дорогого нахабу з норовистим конем, а не на людину, яка вміє прикликати духів. 
Та яка з ними бореться.
Кінь скосив на мене червоне око й видихнув два сильні струмені пару. Птаха ж відвернула голову від натовпу з таким виглядом, наче їй ненависно, що на неї вирячаються.
— Поїхали вже, — кинув старший. — Ми сюди не розважатись приїхали.
Він тронув пʼятами свого гнідого й рушив далі, навіть не оглянувшись. А рудий нахилився до мене так низько, що я відчула запах диму від його одежі.
— Якщо хочеш заробити, маленька, — сказав він тихо, щоб чула тільки я, — приходь уночі до мене. Я тебе не ображу. А може, ще й дозволю погладити мого духа.
Підробітків мені за життя пропонували різних, але щоб на додачу дозволяли погладити чужого духа, було вперше. Я лишилась стояти рівно, лиш міцніше стиснула губи.
Він усміхнувся, відступив на крок і легко заскочив у сідло. Кінь смикнув головою, але стерпів. Ще мить, і вони рушили слідом за старшим.
Натовп посунув за ними. Люди дивились услід із такими обличчями, з якими на ярмарку проводжають акробатів, а один хлопчисько недовго думаючи побіг за ними, шльопаючи босими ногами по калюжах.
— Ти до мене, Ліреє? — пролунав ззаду знайомий голос.