62.

Ця тема хоч і була неминучою, та все ж лякала трохи, і все ж я розуміла, що це потрібно.

— Ти прямо зараз хочеш про це говорити? — я здивовано підняла брову.

— А коли ще? Ми лежимо, нам нікуди зараз не треба поспішати.

Я важко видихнула, не маючи аргументів у відповідь.

— І що ти пропонуєш?

— Ми проведемо тут ще деякий час. Можна кудись поїхати чи піти, це вже залежить від того, як ти хочеш. Оскільки ти не збираєшся нікуди тікати, то нам зелене світло на все.

Я посміхнулася й сховалася обличчям у його груди. Звучало це й смішно, і правдиво одночасно.

— А потім ми поїдемо додому, і я пропоную з'їхатися.

— У сенсі з'їхатися? — я знову підняла голову. — Як? Отак зразу?

— А що тебе дивує? Ми зараз живемо разом, здається, одне одного не вбили, вживаємося прекрасно.

— Ну, це трохи різні речі, — промовила я.

— Не бачу нічого різного. Я не хочу жити з тобою окремо.

Я кілька секунд мовчала.

— Ти ж знаєш, як я ціную свою свободу. А з'їхатися разом — це вже дуже серйозний крок.

— А я що тобі, колись казав, що в мене несерйозні плани?

— Ну, Олеже, я…

— Іро, ти не хочеш зі мною жити?

— Я не знаю. Я про це не думала.

— Чого ти боїшся? Ти не впевнена в мені чи боїшся побуту?

— Напевно, всього потрошки, — видихнула я. — Просто, коли все переходить у повноцінне життя, постійно вилазять якісь проблеми, воно все накопичується, і все руйнується.

— Іро, я не вчора народився і прекрасно усвідомлюю, що побут може руйнувати стосунки. — Він зробив невеличку паузу, а потім зробив глибокий вдих і після цього вже спокійніше продовжив: — Я не вимагаю, щоб жінка сиділа вдома, готувала борщі й цілодобово прибирала будинок. Я спроможний і сам після себе прибрати. Шкарпетки я не розкидаю. Якщо втомлений, то цілком спокійно ставлюся до того, що десь на тумбочках лежать речі — мені це пережити легко. Я не люблю, коли підлога вже брудна і вже липне щось до ніг, але з цим прекрасно справляється робот-пилосос.

Я не стримала усмішки.

— Щодо їжі: хто прийде раніше, той і готує. Можна зробити замовлення, можна піти кудись. Мені головне, щоб ми засинали й прокидалися поруч, планували новий день разом.

Я спокійно слухала його, не перебиваючи, і в голові мимоволі зʼявлялися картинки нашого спільного життя, але я всіляко намагалася їх відганяти.

— Для мене прикладом є мої батьки. І якби я не бачив, що такий варіант можливий, я б, мабуть, не був упевнений у тому, що зараз скажу.

— Тобі пощастило, — зауважила я.

— Нам теж пощастить. Я все для цього зроблю.

Він усміхнувся, перебираючи моє волосся.

— Ми якось їздили в лікарню, і коли чекали під кабінетом лікаря... — я почула, як змінилася його інтонація, і в ній був такий спокій і ніжність. — Мама з татом сиділи, а я там ходив, бо мене вся ця ситуація напружувала. Ненавиджу чекати. — додав роздратовано він і я посміхнулася, адже розуміла, що мене він чекав довго. — Потім мама щось почала шукати в сумці, і в неї не виходило, — продовжував Олег. — Вона почала просто собі на коліно вивалювати все. У жінок там зазвичай повний хаос робиться.

— Олеже!

— Я не про тебе, — засміявся він. — Так от. Вона щось там шукала, а батько просто… наставив руки. Вони нічого не говорили, а він просто наставив руки, і вона так автоматично… навіть не відвернула голову, не подивилася, що він їх тримає, просто впевнено почала все складати йому в долоні.

Олег на мить замовк.

— Здавалося б, така дрібниця, але мені цей момент так запам'ятався. Наскільки вони одне одного розуміють. — Він знову затих ненадовго, ніби пригадуючи. — От я такого хочу, — тихо сказав Олег. — Не життя без проблем. Такого не буває. Я хочу, щоб ми знали одне одного настільки, щоб навіть не доводилося просити.

Я тихо засміялася і ще зручніше вмостилася в нього на грудях.

Мабуть, саме в цей момент я вперше зрозуміла, що його пропозиція жити разом — не про те, щоб забрати в мене свободу. Вона була про те, щоб у моєму житті з'явилася людина, поруч із якою мені не доведеться все тягнути самій. Знати, що поруч є надійне плече, на яке можна розраховувати завжди і у всьому.

— І що... — я трохи підняла голову й з легким прижмуром подивилася на нього. — Ти справді готовий терпіти безлад у шафах і на поличках з косметикою?

— Іро, я на це підписався ще тоді, коли вперше вирішив тебе завоювати, — усміхнувся Олег і м'яко поцілував мене в лоб. — То що ти скажеш?

Ну що тут сказати, якщо відмовитися неможливо.

— Я скажу... що нам треба буде якось поділити полиці в шафі, — вимовила я, посміхаючись у його шкіру.

Олег тихо й задоволено засміявся, міцніше стискаючи мене в обіймах.