49.

Я зрозуміла, що мені справді цікаво. Ми сперечалися про кухню, вікна, терасу, але в питанні спальні наші погляди збіглися повністю, ніби це був наш спільний проєкт.

Олег не дратувався, коли я щось критикувала. Навпаки, уважно слухав, ставив запитання і час від часу щось записував.

І хоча я спочатку не хотіла сідати, та врешті, захопившись, він майже змусив мене присісти на його місце.

— Я не думала, що мене так захопить, — задоволено видала я.

— Мені здається, ти навіть пожвавішала, — зауважив він, і це було правдою. У мене так піднявся настрій.

Ми обоє знову схилилися над кресленням і почали щось активно обговорювати. Я тикала пальцем у квадратики, він щось пояснював, стирав олівцем одну лінію і малював іншу, а я вже навіть почала розуміти, що саме тут він намалював. Принаймні мені так здавалося.

Олег знову усміхнувся десь просто над головою, а потім нахилився до мене, поставивши руки по обидва боки від мене, і я опинилася ніби в його обіймах, хоча він навіть не торкався мене.

Наді мною опинилися його широкі плечі, ніби птах розправив свої крила. Я мигцем поглянула вгору й помітила, як футболка натягнулася на його плечах, і мимоволі уявила, як під нею напружуються м’язи.

Стоп.

Я моргнула й різко перевела погляд назад на папір. Що я взагалі роблю?

Ми сидимо й обговорюємо майбутній чийсь будинок. Будинок! І хоч з мого боку це більше розвага, та все ж це серйозні речі, а я сиджу, уявляю його спину й думаю бозна про що.

— Іро? — раптом звернувся Олег і повернув мене до тями остаточно.

— Що? — фиркнула я і підняла очі, а він з такою милою посмішкою на мене дивився.

— Ти мене слухаєш?

— Звичайно.

— І що я щойно сказав?

Я відкрила рот і тут же закрила. От халепа.

— Що… — я зробила вигляд, що уважно вивчаю креслення. — Що M2 тут треба щось пересунути.

— Саме так.

— От бачиш? Я все чула.

Він тихенько засміявся, а я подумки пообіцяла собі більше не дивитися ні на його плечі, ні на руки, ні взагалі нижче рівня його очей.

Хоча, якщо чесно, сама собі я не дуже вірила.

— Добре, — нарешті видихнула я. — Гадаю, що на сьогодні вистачить.

— Ти втомилася? — хотілося сказати правду, що сама його засуджую за його вульгарні підколи, а сама не краща.

— Ні. Я просто думаю, що нам уже час чистити картоплю і робити салат. Ти ж казав, що замаринував м'ясо.

— Казав.

— От і чудово. М'ясо на тобі, а на мені картопля і салат.

— Домовилися.

Я підвелася зі стільця й швидко драпанула нагору. Потрібно було втихомирити думки, а то геть летіли не туди, куди треба.