46.

Я ще довго насолоджувалася теплою водою, надолужуючи всі ті моменти, коли останніми днями доводилося обходитися без неї. Помила волосся, нанесла маску й навіть кілька хвилин просто стояла під душем, відчуваючи, як разом із водою з тіла поступово змивається втома.

Вийшла з ванної щаслива, з мокрим волоссям, загорнутим у рушник, і вирішила, що спочатку трохи приляжу, а вже потім одягнуся. Усього на кілька хвилин і навіть не зрозуміла, в який момент заплющила очі.

А прокинулася лише через кілька годин.

— Ого… — пробурмотіла я сама до себе.

Я примудрилася заснути посеред дня і навіть не відчула, як мене відключило. Мабуть, усе-таки не минулося без наслідків після тієї розмови. Я стільки всього сьогодні згадала, стільки емоцій пережила заново, що організм просто вирішив мене приспати.

Я швидко одягнулася у вільну футболку та шорти і спустилася вниз.

Олег сидів на кухні за столом, схилившись над якимись паперами. У руці він тримав олівець і щось уважно креслив, час від часу стираючи намальоване гумкою.

Я вже хотіла запитати, чим він там займається, але мій погляд ковзнув убік, де на стільниці стояв вафельний торт.

Я завмерла посеред кухні, і, здається, тільки-но мій мозок остаточно прокинувся.

По-перше, я усвідомила, що так нічого й не поїла.

А по-друге…

Вафельний торт.

Я навіть не очікувала побачити тут щось подібне, особливо після того, як зовсім недавно жалілася, що хочу солодкого.

— Ти сам його зробив? — здивовано запитала я.

Олег трохи ніяково знизав плечима.

— Ну… так.

Я ще раз подивилася на торт, а потім на нього.

— Де ти знайшов згущене молоко?

— Ти не всі шафки перевірила, — він на секунду зам'явся. — Але була лише біла, тому не знаю, як вийшло.

Я засміялася.

— Впевнена, що чудово, — усміхнулася я. — По-іншому й бути не може.

— Сподіваюся.

— Олеже…

Я похитала головою, намагаючись зробити серйозний вираз обличчя, хоча в мене це вже погано виходило.

Потім помітила чашку біля чайника.

— А це що?

— Міцний чай. Я запарив для заварки, щоб ти окріп одразу не пила.

Я на мить замовкла.

Здавалося б, нічого особливого. Просто чай. Просто торт, який він сам перемазав згущеним молоком. Просто чоловік, який запам'ятав, що я хотіла солодкого, і вирішив мене порадувати.

Але після всього, що сьогодні між нами відбулося, ці дрібниці відчувалися зовсім не дрібницями.

— Дякую, — тихо сказала я.

Олег лише кивнув і знову взяв до рук олівець.

А я продовжила стояти біля столу, дивлячись на нього, і ловила себе на думці, що мені неймовірно приємно.

— Я можу їсти? — нарешті запитала я.

Він підняв на мене очі.

— Для цього він там і стоїть.

Я лише усміхнулася і дістала ще два горнятка. Будемо чаювати разом.