45.

Я не придумала нічого кращого, ніж просто промовчати, розвернутися й піти геть. Але Олег різко обійняв мене ззаду, притягуючи до себе, і зарився носом у волосся.

— Пробач, — прошепотів десь у маківку. — Пробач, будь ласка. Просто… я боюся тебе втратити.

Я завмерла, відчуваючи, як його руки стискаються навколо мене ще сильніше, і на мить заплющила очі, збираючись із думками. Хотілося довести, що він знову все перекрутив, але його голос звучав так близько, так щиро, що вся моя злість кудись повільно відступала.

— Ми ще не разом, щоб мене втрачати, — тихо мовила я. — І я дуже не хочу, щоб ти мене контролював, — прошепотіла через секунду.

— Не буду.

— Якщо я скажу, що хочу піти, ти мене відпустиш? — запитала, затамувавши подих.

Я відчула, як він завмер. Кілька секунд він мовчав, і я вже майже пошкодувала, що спитала.

— Відпущу, — нарешті тихо відповів він, і я ледь помітно видихнула.

Стояти так було затишно, але водночас якось неправильно. Я ще кілька секунд дозволила собі побути в його обіймах, а потім різко виплуталася з них.

— Усе, ходімо звідси, — промовила і закрокувала геть. — Я вже голодна, як вовк. І взагалі, я хочу чогось солоденького, а в нас нічого немає.

«Треба щось придумати. Інакше я за себе не ручаюся», — думала я собі.

Я чула, як Олег усміхнувся, і, мені здавалося, це було щиро. Він пішов за мною, і невдовзі я згадала про нещасний кошик з оберемком трав.

— І те зілля викинь, — кивнула я на кошик.

— Нехай буде, — спокійно відповів він.

— Навіщо воно тобі? — я скептично підняла брову.

— Буде пахнути в будинку, — спокійно промовив він.

Я вже навіть уявила, як цей оберемок лежить на підвіконні, і коли вітер залітатиме в кімнату, то неодмінно принесе із собою аромат гірських трав.

— Не думала, що тобі таке подобається, — кинула я, не озираючись.

— Я й сам не знаю. Це буде перший досвід у подібному.

Ми неквапливо повернулися. Я зайшла в будинок, залишивши його у дворі. Треба було негайно знайти щось поїсти, а ще краще — знайти солодкого. Я щойно всю душу вивернула, згадала все, що так старанно ховала, і в такі моменти хочеться всі емоції просто заїсти чимось смачненьким.

Але, кинувши погляд на холодильник, я спочатку не зрозуміла, що не так. Він ледь чутно гудів. А потім я мало не запищала від захвату. Електрика! Світло знову з нами!

Я вилетіла на вулицю з криками, що є світло, і тішилася, немов мала дитина. Я навіть воду перевірила — вона встигла трохи нагрітися. Тож дозволила собі побути егоїсткою і намірилася в душ, залишивши Олега без теплої водички. Сподіваюся, він пробачить.