43.

Я поглянула на Олега, і в нього в очах було таке нерозуміння, що мені стало смішно.

— Ти чого смієшся? — запитав, але я продовжила сміятися. — Як це «вдячна»? — не вгамовувався він.

— Отак, — розвела руками я. — Ну, по-перше, я не з ним. По-друге, якби не він, я б не опинилася тут. Ну, не в сенсі тут із тобою, а взагалі, там, де я зараз у своєму житті. Та й із тобою тут теж, бо навіть те відео, яке я колись тобі надсилала, коли ти хотів замовити мій танець на холостяцьку вечірку, теж знімав Рустем. Я взагалі сумніваюсь, що жила б у Києві, якби не він, що змогла б продовжити танцювати, бо в маленьких містечках це не так популярно, як у великих. — Я на мить затихла, наважуючись озвучити наступне. — Не зрозуміла б, наскільки сильно хочу стати матір’ю, не втративши ту вагітність. Тоді я взагалі багато чого не розуміла. А зараз, озираючись назад, бачу, що в деяких речах він мав рацію.

— Що ти маєш на увазі?

— Я завжди казала йому, що всіх грошей не заробиш, коли він зникав на кілька днів, а він відповідав, що я дуже помиляюсь і колись зміню свою думку.

— І коли змінила?

— Коли після талант-шоу, де ви приїжджали мене підтримати... Я не перемогла, але про мене дізналося багато людей, і тоді я отримала купу повідомлень та дзвінків. І одне написали з лікарні, де лікувалися дітки, попросили провести, типу, мінімальний майстер-клас.

Я на мить замовкла, відводячи погляд. Чомусь розповідати про це було набагато незручніше, ніж говорити про будь-що інше. Мабуть, тому що я ніколи не робила цього для того, щоб хтось мене похвалив.

— І це було важко. Одне діло читати в підручнику про онкологію, про зміни в організмі та перебіг хвороби, і зовсім інше — побачити це на власні очі. Тоді все, що раніше було просто теорією, раптом стає страшенно реальним. — Я важко видихнула. — І тоді відчула, що насправді дуже багато грошей потрібно. І я не уявляю, як батьки почувалися, у яких їх немає. Хворі діти, сім’ї з особливими дітками... Я тоді вперше так гостро відчула власне безсилля. Хотілося допомогти всім, але розуміла, що не можу. І тоді я відчула себе такою маленькою піщинкою серед пустелі. — Я замовкла, згадуючи той період. — Я тоді купила три перуки для дівчат, які там лікувалися. Це якраз був період перед випускним. Але коли я побачила тих дівчат із перуками, зрозуміла, що навіть якщо не можу змінити все, то хоча б для когось можу зробити трохи легше. Взимку намагаюся взяти кілька листів, які дітки пишуть Святому Миколаю, і купую їхні маленькі мрії. Здається, небагато, але коли мені надіслали відео, як діти це все розпаковували — я так ревіла.

Олег мовчав і дивився на мене вже зовсім інакше, і я не могла зрозуміти, що саме змінилося в його погляді.

— Я не знав про це нічого, — тихо сказав він.

— Тепер знаєш, — знизала плечима я і швидко піднялася з місця. — Одним словом, я хочу свою справу, щоб мати більше можливостей, тому зараз я ще вчу дівчат онлайн, і в мене є максимум два тижні на цю відпустку, і то це був час із запасом, щоб удома дещо попідганяти, а ти мене тут тримаєш, та й Рустем може шукати.

— А він там яким боком? — одразу підірвався Олег.

— А це вже інша історія.

— Ні-ні, давай розповідай. Ти що?.. — він узяв мене за руку. — Ти з ним помирилася?

— Помирилася, — прошепотіла я і побачила в його очах розчарування. — Тільки не так, як ти подумав.

Ця частина розповіді йому точно не сподобається, але нехай вже знає про все.