42.

Здавалося, вона так спокійно про це говорила, а що тоді було в неї в душі — я навіть не уявляю.

Вона знову почала крутити травинку в пальцях.

— Можеш не продовжувати, якщо тобі важко.

— Е, ні, краще за раз все розповісти і закрити цю тему. — вона трохи усміхнулася, а потім глибоко вдихнула і продовжила. — Я ще в лікарні почала шукати іншу квартиру. Приїхала додому і забрала деякі речі, найнеобхідніше. Костюми, а всі ті красивезні сукні та піжами залишила.

А потім вона усміхнулася:

— З того часу я носила такі всякі великі піжами з мультяшними героями і з тваринками. Завжди зв'язувала волосся: чи в хвіст, чи в пучок, заплітала собі косички.

Я ледь усміхнувся, бо таку Іру мені було легко уявити.

— Намагалася більше брати замовлень, закрилася від багатьох друзів. Мама змусила піти до психолога, і я нереально вдячна їй за це. Було важко, але все налагодилося.

— І що далі?

— Життя йшло. Міла була далеко, але завжди підтримувала. Познайомилися з Ромою, почали спілкуватися. Ніколи не було засудження від нього, скільки ми з ним спілкувалися… Хотя й були такі моменти, коли я була трошки вгашена і хотіла з ним переспати.

Я підняв брови, а Іра одразу засміялася.

— Але ні. Він цим моментом не скористався.

Я кивнув з полегшенням.

— А потім я так раділа і думала, як добре, що так сталося, бо якби ми й далі спілкувалися. — Іра соромʼязливо закрила обличчя руками. — І якщо в мене виникала якась божевільна ідея, то Рома завжди її підтримував.

Я вже не знав, чого від неї очікувати:

— Мені вже страшно запитати, яка.

— В мене був список бажань, і він його випадково побачив. Посміявся від душі, але деякі допоміг виконати.

— Які?

— Стрибок з парашутом. Спробувати стрільбу з лука. Навчив керувати авто і майже змусив піти в автошколу.

— З лука? — здивовано перепитав я.

— Ага, — задоволено відповіла вона. — А решту сказав з хлопцем зробиш. Через деякий час ви зʼявилися, — продовжила вона. — Я пам'ятаю, ми сиділи в кафе: я, ти й Артур. І до Артура Ліза по відеозв'язку набрала.

Іра замислилася, згадуючи.

— Вона була така втомлена. Тоді ще Марічка була маленька. І Ліза така зачухана, із синцями під очима. Щось йому там почала жалітися, а в нього в очах було стільки ніжності і любові до неї.

Вона почала жестикулювати руками, прикладати їх до грудей, і якщо я щось і розумів у психології, то це було хорошим знаком. Це означало довіру.

— І ви там щось до цього говорили, куди ще поїхати чи щось зробити. І він такий: «Все, ні, вибач, у мене жінка вдома, чекає».

Іра на секунду замовкла.

— Для мене це був якийсь… вчинок чоловіка. Артур такий високий, кремезний і біжить до неї зразу після дзвінка.

Я похитав головою, не стримуючи усмішки.

— Коротше кажучи, я навчилася ставити себе на перше місце і любити, в мене зʼявилося багато друзів, але це почуття провини мене ніколи не відпускало. І от він стояв переді мною. І це було таке полегшення, що він живий. Я розуміла, що вже його не люблю, але те, що він живий і здоровий, для мене було… Я навіть не знаю, як пояснити, — в неї на очах зʼявилися сльози. — Я навіть зараз втриматися не можу. Я віддала йому ту папку, і він казав повертатися додому. І тут я така: «В сенсі додому? Я вдома».

Я усміхнувся.

— Між нами потім відбувся не найприємніший діалог, і він в кінці сказав, що я змінилася.

— А ти що?

— Сказала, що в мене був гарний учитель.

Я мимоволі усміхнувся.

— Саме усвідомлення, що мене так знецінили, мені було неприємне. Він це все підлаштував, бо тоді, виявляється, не налагодилося на роботі, а навпаки. І я думаю, якби я з ним тоді була... Ми б типу зникли удвох? Я б не хотіла, щоб мама моя таке пережила. І що далі чекати від людини, яка змусила пережити таке свою матір... — вона важко видихнула. — Але попри все я його пробачила і вдячна.

 Я замовк остаточно, не знаючи, що на це сказати. Я не знав, як можна стільки всього пережити, роками жити з почуттям провини, а потім, зустрівши людину, яка стала причиною всього цього болю, все одно знайти в собі сили її пробачити.