41.

Олег 

Я слухав її й не вірив у те, що чув.

Не знаю чому, але в моїй голові було все що завгодно, тільки не те, що вона зараз розповідала.

Іра така бойова, вперта і я б ніколи не подумав, що її могли настільки психологічно зламати.

Коли вона сказала, що саме це вважалося в минулому часі, мене ніби перемкнуло. Я відчував, що той придурок знову з'явився в її житті.

Вона знову відвела погляд, зірвала якусь травинку й почала намотувати її на палець.

— Пройшло кілька років, я вже заспокоїлася. З психологом поговорила, найважчий рік пережила.

Вона говорила тихо, дивлячись на ту травинку,  яку накрутила на палець.

— І тут він приходить. Каже: «Привіт, Ірочка». Без «Вибач, я придурок», чи «Я сумував», чи «Я кохаю…», а просто: «Мама казала, що в тебе мої речі». Його мама вірила, що він живий, і ще залишила папку на випадок, якщо вона не дочекається.

Я мовчав, бо навіть не знав, що на це сказати.

— Я сотні разів уявляла нашу зустріч, — продовжила Іра. — Ті моменти, коли допускала думку, що він загинув. А я хотіла вірити, що він живий. Я думала, будуть сльози, обійми, поцілунки… Ну, все, що завгодно.

Вона ледь усміхнулася.

— Але коли він справді з'явився, я чомусь почала сміятися. А потім плакати. Я не знаю чому. У мене почалася істерика. Я і плакала, і сміялася одночасно.

Вона на мить замовкла.

— Всі ці сеанси з психологом, на які я ходила, були ніщо в порівнянні з людиною, яка стояла переді мною жива-живісінька. І з тим почуттям, що я стільки років думала, ніби він загинув через мене.

— Чому ти так думала? — тихо запитав я.

Іра трохи помовчала.

— Колись, ну вже після того, як він зник, я дивилася якусь там передачу. Таку тупу, типу ток-шоу. Там була пара, і дівчині поставили питання: «А хто з вас перший іде на примирення?»

— І вона моментально сказала: «Я».

— А її запитали: «Чому?»

— Вона сказала: «Ну от якщо чоловік піде в магазин чи на роботу, і його, наприклад, зібʼє машина, і що, мій останній спогад буде про те, що ми з ним посварилися? Ні. Я так не хочу. Це страшно».

Іра опустила очі.

— А я згадала свою останню зустріч із Рустемом. І там хорошого було зовсім мало.

Вона важко видихнула.

— Я могла поїхати з ним. Могла сховати паспорт. Могла його вмовити залишитися. Я багато чого могла насправді. Але нічого не зробила.

Я дивився на неї й не перебивав.

— Могла зберегти дитину. Може, якби лягла в лікарню, бачачи й розуміючи свій емоційний стан…

Вона замовкла, ковтаючи важкий ком.

— І взагалі, я вважала, що він помер через мене, а дитина — єдине, що від нього в мене залишилося, — я не зберегла.

Я відчув, як усередині все стискалося від її болю.

— Я себе загнала в таку емоційну яму, що  мамі тоді страшно було. Але нічого… Цей час пройшов. І потім я потрохи звикала жити без нього.