39.

Ми стояли так, він колисав мене у своїх обіймах, і мені геть не хотілося нікуди втікати. Це гірське повітря мені, здається, зовсім дурманило мозок.

— Як же мені хочеться залізти тобі в голову й зрозуміти, про що ти думаєш і чого боїшся, — тихо промовив він. — Як хочеться все там розкласти по поличках, щоб тобі було легше жити. Я дуже хочу тобі допомогти, Іро. Просто не знаю як.

— Не треба мені допомагати. У мене все добре. І не треба лізти мені в голову — ти й без цього всюди.

Я заплющила очі й усе ж відійшла від нього, але він продовжував тримати мене за руку.

— За маму не хвилюйся, з нею має поспілкуватися Міла. Вона в курсі, де ти й що з тобою, тому гадаю, її вже заспокоїли, — почав пояснювати він. — Твоєю студією займається моя компанія, — додав він.

Я подивилася на нього здивовано.

— У сенсі — твоя?

— Ну, ти ж ніколи не цікавилася, де я працюю і як вона називається.

— Але на зустріч прийшов не ти.

— Якби пішов я, ти б ні за що не погодилася. Тому там була моя людина. Хлопці все зроблять, не хвилюйся.

— Ти так усе занадто продумав, що мені аж страшно, — мовила я. — І що мені тепер контролювати?

— А навіщо щось контролювати? Ти просто насолоджуйся.

— У мене так не вийде.

І нема до чого прискіпатися, — подумала я. Такий ідеальний, що аж бісить.

— Ну все, заспокойся, — лагідно сказав він. — Давай краще присядемо, відпочинеш трохи.

Він, не дочекавшись моєї відповіді, зняв кофту й розстелив її на траві. А коли ми присіли, я зрозуміла, що відстань між нами все меншає і меншає.

— Можна запитати особисте? — обережно промовив Олег.

— Дивлячись, що запитаєш, — спокійно відповіла я, продовжуючи дивитися вдалечінь.

— Невже тобі зовсім не хочеться створити власну сім'ю, народити дітей? Я ж бачу, як сильно ти їх любиш.

Я зробила глибокий вдих, ніби набираючись сили.

— Хотіла, звісно. Навіть завагітніла, — я відчула, як він різко повернув голову до мене. — Але не склалося, як гадалося.

— Я не знав цього, — тихо промовив він. — А що…

— Викидень, — перебила його я.

— Вибач, що нагадав.

— Воно не забувається. Колись я без сліз не могла про це говорити, а зараз уже якось легше, але все одно важко.

— Ти тому така закрита?

Я мовчки подивилася на нього. Не хотілося знову лізти в те, що я так довго намагалася залишити позаду, але й брехати йому теж не хотілося.

— Якби оце все, — я покрутила пальцем навколо, маючи на увазі все, що зараз відбувалося навколо нас, — сталося пів року тому, я б, мабуть, здалася давно. Але зараз я не можу.

— А що сталося за цей час? — не зупинявся Олег.

— Я просто... — я запнулася й обійняла руками коліна, підбираючи слова.

«Скажи йому. Просто скажи, і стане легше», — переконувала я себе, але як розказати все і не виглядати жалюгідною? Зрештою, те, як усе виглядає збоку, відрізняється від того, як усе сприймаю я.