38.

Ми поверталися назад тією ж лісовою стежкою, але виявилося, що зайшли далекувато. Коли рухалися туди — було непомітно, а коли час був повертатися, це стало відчутним.

Олег ішов трохи попереду з кошиком у руках, а я плелась услід, розглядаючи його широку спину та впевнену, спокійну ходу.

І в якийсь момент мене просто накрило і я зупинилася як укопана.

А що я, власне, роблю?

Одне діло — кинути кілька листочків м’яти чи меліси в чайник для приємного аромату й легкого заспокоєння. І зовсім інше — змусити людину пити майже концентрований трав'яний відвар із цілої купи специфічних рослин. Навіть найбезпечніші лікарські трави у великих дозуваннях перетворюються на ліки, а ліки мають побічні ефекти. А якщо в нього алергія? Якщо тиск упаде? Чи, не дай Боже, ще щось?

Мені раптом стало так соромно й шкода його через те, що я вирішила заварити йому цю незрозумілу суміш лише через власну дурну образу й страх.

Це була вже не гра. Це було нерозумно і по-дитячому. Він нічого не робив мені на шкоду, а я…

Олег, відчувши, що шарудіння кроків позаду затихло, зупинився й обернувся. Побачивши мене застиглу і задуману посеред стежки, він трохи примружився, переклав кошик в іншу руку й ступив крок до мене.

— Іро? Ти чого? — перепитав він, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Павука побачила чи все-таки роздумала труїти мене цим гербарієм?

Я подивилася на нього, на його щирі очі, і остаточно зрозуміла, що не можу так з ним вчинити.

— Це не гербарій, — винувато посміхнулася я. — Ці трави повинні пригнічувати чоловічу потенцію.

Я поглянула на нього, і ми обоє розсміялися.

— Ти вирішила це перевірити?

— Ну... не те щоб вирішила перевірити, — я винувато знизала плечима. — Але сподівалася, що ти трохи образишся.

— На тебе? За що?

— Не знаю. Просто... — я зітхнула. — Але я не хочу тобі нашкодити.

— Хвилюєшся, — задоволено промовив він, усміхаючись.

— Вибач. Просто мені важко.

Олег одразу перестав жартувати.

— Я уявляю, як там хвилюється мама. Раніше ми з нею спілкувалися щодня. Я не знаю, як там просуваються справи в моїй студії, може, вони взагалі щось накоїли, а я тут нічого не знаю. Занадто багато всього, чого я не можу контролювати.

Я замовкла, підбираючи слова.

— Занадто багато речей, до яких я звикла у своєму повсякденному житті, а зараз їх просто немає. І... — я важко видихнула. — Занадто багато тебе.

Олег трохи нахилив голову.

— Що?

— Занадто багато тебе зараз стало в моєму житті, — тихіше повторила я. — І це сталося так різко. Я просто... заплуталася. Мені важко.

Він поставив кошик на землю, підійшов до мене й просто обійняв.

— Ти знаєш, як я до тебе ставлюся, — промовив він десь у маківку. — Якби ми зараз були вдома, ми б не те що не проводили разом стільки часу. Ми б максимум випили разом кави протягом дня. А тут ми стільки часу поруч, і ти мені все ще не довіряєш.

Я притиснулася до нього трохи сильніше.

— Я довіряю. І водночас ніби не можу.

— Чому?

— Я не знаю, що в тебе тут ще.

Олег трохи відсторонився, щоб подивитися мені в очі.

— Що саме?

— Кожного дня якісь сюрпризи. Щось продумане, щось нове... Мені страшно, наскільки ти все детально продумав. Я не знаю, чого ще чекати від тебе і від цієї «відпустки», — пальцями показала я лапки.

— Ну, я теж не всесильний. Ще один маленький секрет є — і на тому все.

— Маленький?

— Маленький.

— Щось не дуже віриться…

Він усміхнувся й знову міцніше притис мене до себе.