36.

Ми неспішно поснідали. Майже мовчки, іноді кидаючи короткі погляди одне на одного. Мені було незвично, і він, мабуть, це розумів, тому просто давав мені час.

А я розуміла, що хочу додому. Попри все те, що зараз робилося в мене всередині, на мене тут усе тисло. Хотілося побути самій, зважити всі «за» і «проти», але наразі це було просто неможливим.

Після сніданку Олег пішов на вулицю, а я почала передивлятися продукти, яких було ще багато. У морозилці поки тримався холод, а з готової їжі в холодильнику майже нічого не лишилося. Ягоди бажали кращого: вони й так довго лежати не можуть, а за відсутності холоду й поготів.

У той момент вирішила з кефіру зробити оладки, а з ягід зварити компот, щоб вони остаточно не зіпсувалися, кинувши туди ще яблуко. А потім згадала і ще одне яблуко натерла в тісто. Я завжди любила, коли в млинцях є легка кислотність яблука — якщо додати банан, такого не буде, бо він сам по собі солодкий. Я навіть забула про це, поки не почала замішувати. Виявляється, я давним-давно їх не готувала...

Коли напекла цілу миску запашних оладок і вже майже досмажувала залишки тіста, раптом з вулиці пролунав гучний звук — ніби їде якийсь трактор.

Я швидко вискочила до вікна й побачила Олега, який підключив... генератор. Генератор, бляха.

Сказати, що я обурилася — це нічого не сказати. Я одразу вимкнула сковорідку, кинувши тісто як є, бо воно мене зараз найменше хвилювало, і цілеспрямовано покрокувала на вулицю.

— Ти знущаєшся?! — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла себе зупинити. Я замерла за два кроки від нього, схрестивши руки на грудях. — У тебе був генератор?! Усі ці дні?! Поки ми сиділи в темряві, поки псувалися продукти, поки... поки жили майже як печерні люди!

— Ну не міг же я пропустити нагоду посидіти з тобою ввечері без світла і, тим паче, помилуватися тобою в купальнику, — він так хитро посміхнувся, що мене аж перекосило.

— Ти зараз серйозно?! — вирвалося в мене, і я аж сплеснула руками. — Який купальник?! А якби це все добро зіпсувалося в холодильнику?! Поки ти тут «любувався»?! — я ще змовчала про те, що ми можемо захворіти після тієї крижаної води.

— Як тут ці продукти могли зіпсуватися? — Олег лише спокійно знизав плечима, дивлячись на мене з легкою бісикою в очах. — Я ж тобі казав: за продукти не хвилюйся.

— Так треба було його ще вчора з того генератора дістати! — я зробила крок уперед, киплячи від обурення. — Розказуєш мені тут казки, а сам такий же, як і всі! Спочатку купальник, потім у ліжко затягнути, а далі що?!

— І в ліжко затягнути, і в життя своє затягнути загалом, — абсолютно серйозно й без жодного каяття випалив він, навіть оком не здригнувши.

Ні, ви бачили?! Він ще й жартує, фокусник!

Хто його знає, скільки в нього ще тих кроликів у капелюсі. Я нервово розвела руками. Витягає їх один за одним, як фокусник на дитячому ранку! 

— Сьогодні генератор, а завтра що?! І взагалі... де ти його взяв?!

— У гаражі, — спокійно відповів він.

Я кинула оком на той гараж, який взагалі вважала заколоченим. Двері там дуже відрізнялися від фасаду всього будинку, а замок взагалі здавався мега-ретро замком ще з минулого, а точніше — позаминулого століття. І те, що він, як виявляється, відкривається, було для мене неабияким відкриттям.

— А я можу піти в гараж? — з викликом запитала я, схрестивши руки на грудях.

— Іди, — Олег ледь помітно посміхнувся й знизав плечима. — Місцеві павуки тобі тільки зрадіють.

Я важко видихнула, розвернулася і мовчки пішла назад до будинку. Але заспокоїтися не могла. Можливо, тут взагалі якась штуковина є, яка звʼязок блокує. Я вже нічому не здивуюся. Ну нічого, може в мене і менше можливостей, але я знайду чим його довести.

Подивимося, Олежику, як ти заспіваєш, коли сюрпризи почну заносити я.