35.

Я завжди бачив її жарти й розумів її бажання розрядити обстановку, удавати веселість у певні моменти і попри все бути такою самовпевненою і вражаючою. Але я добре знав: є миті, коли всі ці маски й жарти відходять кудись убік, і на світ виходить справжнє «я». Іноді воно спокійне, а іноді — таке болюче. І тільки зараз я нарешті по-справжньому зрозумів її страхи. Виявляється, вона боялася не закохатися — вона боялася знову залишитися сама.

Ця її гірка усмішка була такою беззахисною, що в мене всередині все стиснулося, і я просто не зміг встояти на місці.

Я легенько підійшов до неї й обережно взяв кінчиками пальців її руку. Вона від цього жесту навіть затамувала подих. Потім я повільно перевів долоню на її щоку, відчуваючи, як тремтить її шкіра, і витер сльозу, яка все ж таки вислизнула з-під її вій.

— Я поруч уже не перший рік, — тихо промовив я, дивлячись їй просто в очі. — Я бачив тебе різною: злою, втомленою, заплутаною, зверхньою, коли ти намагаєшся сховатися за своїми колючими фразами. І я нікуди не зник. Чому ти вирішила, що зараз щось зміниться?

— Друзям вибачають більше. А коли з'являються почуття... з'являється ризик розчаруватися й піти, — вирвалося в неї тремтячим голосом.

— Я нікуди не йду, — промовив я м'яко, але впевнено. — І не порівнюй мене з ними, Іро.

Я зробив ще крок упритул і повільно притулився своїм чолом до її чола. Вона заплющила очі й ніби вперше їй вдалося нарешті розслабитися. Випустивши мої пальці, вона міцно вхопилася за футболку в мене на грудях, а я миттєво обійняв її й сильніше притягнув до себе.

Хотілося захистити її від усього світу. Подарувати обійми, у яких вона нарешті почуватиметься затишно й безпечно, і змусити її забути про все погане, що з нею траплялося.

— Я дуже хочу, щоб ти перестала боротися сама з собою й дозволила дати нам шанс. Не мені — а нам, — промовив я десь їй у волосся, вдихаючи знайомий аромат її шампуню.

— Ти жахливо впертий... — пролунало десь у районі моїх ключиць.

Я відчув, як її тіло остаточно обм'якло в моїх руках, і не зміг стримати теплої посмішки.

— Звикай, — мовив я, тихо гладячи її по спині. — А тепер... — неохоче промовив я, — давай ми зараз поснідаємо, хоча я дуже не хочу відпускати тебе з обіймів. А потім подумаємо, що робити далі.

Вона ледь ворухнулася в моїх руках, ніби згадуючи, де ми взагалі перебуваємо:

— Продукти передивитися...

— За це не хвилюйся, — тихо заспокоїв я її.

— Ні, треба перевірити, що там швидко псується, і сьогодні ж пустити його в хід, — не вгамовувалася вона. — А ще я дуже хочу чогось солоденького.

Я посміхнувся до себе, відчуваючи, як її пальці все ще міцно тримаються за мою футболку. Здається, найважче на сьогодні ми вже пройшли.