34.

Дорога до будинку здавалася безкінечною. Олег здебільшого мовчав, але й далі залишався уважним.

— Тобі треба переодягнутися в сухий одяг, — промовив він, ледве ми переступили поріг.

Я не сперечалася, адже й справді натягнула кофту просто на мокрий купальник. Швидко побігла нагору, так само швидко переодяглася, щоб він теж міг зігрітися й змінити одяг, і одразу спустилася вниз.

Я розуміла, що сама все зіпсувала. І знала, що Олег має рацію. Я дійсно реагувала на нього зовсім не як на друга. Але визнати це — означало розвалити весь той звичний, безпечний світ, який я так довго й ретельно будувала.

Та все ж поговорити треба було. І цей перший крок мала зробити саме я.

Олег саме різав овочі на салат. Поглянувши на нього, я помітила, що він уже встиг переодягтися. І коли тільки йому це вдалося?

— Ти сильно сердишся на мене? — тихенько запитала я.

Від мого запитання Олег на секунду зупинився, але не обернувся:

— Ні. З чого ти взяла?

Я навіть у ступор впала від його відповіді. Причин так думати для мене була ціла купа: він просто перетворився на мовчазного Олега. А мовчазний Олег був дуже схожим на зламаного Олега.

— Ні, сонце, — промовив він спокійно, відклавши ніж, і нарешті повернувся до мене. — Я сердитий на себе — за те, що мені не вдається довести тобі, що мені можна довіряти. І сердитий на того мудака, через якого ти в своєму панцирі сидиш.

Ці слова влучили точнісінько в ціль. Всередині все завмерло і навіть забракло повітря на якусь секунду. Він витер руки об рушник і зробив крок у мій бік. А коли я подивилася на нього, то побачила лише втому і ніжність.

— Іро, я ж не сліпий, — м'яко сказав він. — Я бачу, як ти сахаєшся кожного разу, коли ми наближаємося до чогось справжнього. Ти постійно чекаєш підвоху. Чекаєш, що я розвернуся й зроблю тобі боляче так само, як це зробили колись.

— Це... це не зовсім так, — спробувала заперечити я, але голос здригнувся й перетворився на шепіт.

— Так, — заперечив Олег, зупиняючись поруч, але залишаючи між нами невелику відстань. — Ти побудувала навколо себе цілу фортецю. І я був готовий чекати, поки ти сама відкриєш двері. Потрібен рік — чекав би рік. Потрібно п'ять — чекав би п'ять. Але я бачу, як ти й зараз намагаєшся переконати себе, ніби між нами нічого немає. Хоча сама знаєш, що це брехня.

Сльози самі підступили до горла, і я відвела погляд, бо дивитися йому в очі зараз було понад мої сили.

— Я просто боюся... — вихопилося лише в мене. — Вибач. Я боюся, що якщо ми спробуємо і в нас нічого не вийде...

— Але в нас вийде, — перебив Олег.

Він тихо зітхнув, повільно простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, торкнувся мого підборіддя, змушуючи підняти голову та подивитися йому в очі.

— Ти не втратиш мене, — виразно мовив він, дивлячись на мене. — Бо я нікуди не збираюся йти, Іро.

Я чомусь гірко всміхнулася. Занадто просто мене викреслювали з життя найрідніші.