33.

Навколо був лише шум води, і його губи були вже так близько. Я відчувала його теплий подих, але в цей момент в моїй голові щось клацнуло, і я різко сіпнулася назад, вивертаючись з його обіймів, та ледь не втратила рівновагу на слизькому камінні.

Що я роблю?..

Усвідомлення накрило миттєво й протверезило. Ще секунда — і шляху назад, до того, як було раніше, вже не було б. Мені стало страшно від самої себе, адже я точно не планувала нічого з Олегом, не хотіла псувати ту легкість, яка в нас була, але моя реакція на нього виходила далеко за рамки дружніх, і це було найважче.

— Я… все! — вихопилося в мене якось нервово.

Поцілунок розбився за секунду до того, як мав статися.

Олег завмер. Його руки, які ще мить тому так надійно мене тримали, повільно опустилися, а я не наважилася подивитися йому в очі — просто фізично не змогла. Але навіть не дивлячись на нього, спиною, шкірою, кожною клітиною відчула, як він розчарувався.

Більше не чекаючи ні секунди, я буквально вискочила з води на той самий сухий валун, де лежали наші речі. Ноги тремтіли — чи то від крижаної води, чи то від дикого адреналіну, який зараз розганяв кров по венах.

Я схопила рушник, нервово закуталася в нього по самі вуха й, намагаючись вкласти у свій голос якомога більше буденності та невимушеності, голосно сказала:

— Я накупалася.Ходімо додому… будь ласка, — тихіше додала.

Я накинула зверху його велику кофту, навіть не витершись як слід, і розвернулася до нього спиною, роблячи вигляд, що дуже зайнята складанням своїх речей.

Позаду пролунав сплеск води. Олег теж вийшов, але мовчав. І його мовчання тиснуло на вуха сильніше, ніж увесь шум водоспаду разом узятий. Я чула, як він підійшов до свого одягу, але так і не повернулася. Ми ще не говорили, але мені здавалося, що з'явилася якась напруга, і зараз я не уявляла, що з цим робити. Мабуть, робити вигляд, що нічого не сталося — дуже кепська ідея.

— Пішли, — тихо, абсолютно рівним і позбавленим емоцій голосом мовив Олег за моєю спиною.

Мені було страшенно ніяково. Хотілося щось сказати, якось розрядити обстановку, вибачитися або, навпаки, знову віджартуватися про його «магічні експерименти». Але я розуміла: зараз будь-які мої слова звучатимуть фальшиво й недоречно.

Та виявилося, що відповіді він не чекав. Олег просто першим рушив, а потім, дійшовши до складнішої ділянки, мовчки подав мені руку.

Я кілька секунд дивилася на неї, але так і не наважилася взяти. Лише зробила крок слідом, удаючи, що дуже уважно дивлюся під ноги.

Олег не наполягав. Я краєм ока побачила, як він стиснув пальці в кулак, повільно опустив руку й продовжив іти, час від часу озираючись, щоб переконатися, що я не посковзнулася.

Ліс навколо здавався тим самим, але дорога назад стала зовсім іншою. Ще якихось пів години тому ми піднімалися сюди з жартами, передражнювали одне одного й сміялися… Тепер від тієї легкої атмосфери не залишилося й крихти. Усе зникло, і я відчувала, що власноруч зруйнувала той крихкий місток, який був між нами.