32.

Його пальці були теплими й міцними. Олег не стискав надто сильно, але я розуміла: якщо я оступлюся, він не дасть мені впасти.

Попереду чекала найскладніша ділянка. Потік розбивався об величезні валуни, вкриті слизьким мохом та дрібними краплями від бризок. Шум води тут створював особливу атмосферу, заповнюючи весь простір.

Олег зробив крок на перший камінь, перевіривши його на міцність, і лише потім обережно підтягнув мене до себе.

— Далі сама, — заявила я, відпускаючи його руку.

Він лише скосив на мене погляд, але сперечатися не став. Я ступила на перший валун, обережно перенесла вагу на ногу й уже хотіла зробити наступний крок, як підошва ковзнула по вологому моху.

— Ой!

Я різко махнула руками, намагаючись втримати рівновагу, але Олег встиг схопити мене за руку й притягнути до себе.

— Я знав, що ти впадеш.

— Дуже дякую за віру в мене.

Він усміхнувся і продовжував міцно тримати мою руку.

— Тільки не відпускай, — пробурмотіла я, знову ступаючи на слизький камінь.

Олег на секунду завмер.

— Стоп. Мені здалося, чи ти щойно сама попросила мене тебе не відпускати?

— Не починай, — буркнула я і глянула на нього спідлоба.

— Та ні, я просто думаю, чи десь зараз випадково ведмідь не здох.

— Олеже!

— А що? Це ж треба зафіксувати. Таке диво може більше не повторитися.

— Я передумала.

— Пізно.

Він міцніше стиснув мою руку й повів мене далі.

Він ступав першим, щоразу перевіряючи каміння, а потім чекав, поки я переберуся на наступний валун. Коли я знову невпевнено хитнулася, його рука одразу опинилася в мене на талії.

— Обережно.

— Я обережна, — майже роздратовано промовила я.

За кілька кроків ми дісталися відносно сухого виступу скелі біля невеликої тихої ділянки, де вода вже не так бурхливо вирувала. Тут, під захистом високого каменя, шум здавався трохи тихішим.

— Тут залишимо речі, — Олег відпустив мою руку й першим стягнув через голову футболку.

Я мимоволі задивилася. Його плечі та спина виглядали вражаюче — широкі, засмаглі, з виразним рельєфом м'язів.

Згадавши, що я досі стою в його довжелезній футболці, я зняла її, залишаючись у самому купальнику.

Коли я розпрямила плечі, то виразно відчула на собі його погляд. Олег не поспішав роздягатися далі. Він просто стояв і дивився. Його очі повільно ковзнули від моїх босих ніг по стегнах, затрималися на талії й піднялися вище, до шиї й губ. В його погляді я не відчула вульгарності — лише захоплення. І від цього погляду шкірою пробіглися мурашки.

— Ну що, готова? — запитав він, ступивши до води.

— Готова, — твердо мовила я, хоча всередині все кричало, що я здуріла.

Я зробила перший крок у воду і так закричала, що, здавалося, якби десь на горі ще залишився сніг, лавина вже точно була б на підході. А разом із криком із мене вирвався такий запас слів, який точно не пасував вихованій дівчині.

— А-а-а-а-а! Боже, вона ж крижана!

Вода була не просто холодною — вона була дуже холодною, в мене аж дихання перехопило. Я смикнулася назад, намагаючись вискочити на каміння, але слизьке дно й легка течія не дали мені зробити це швидко.

І в цей момент позаду мене виросла стіна. Олег увійшов у воду слідом і без вагань ступив прямо під крижаний потік, ставши рівно за моєю спиною.

Він прийняв весь основний удар важких струменів водоспаду на свої плечі й спину. Вода з гуркотом розбивалася об нього, а я опинилася в його своєрідному, захищеному коконі.

Його міцні, гарячі руки обережно охопили мене за плечі ззаду, притягуючи ближче й надійно притискаючи до своїх грудей.

Контраст був просто божевільним: з одного боку ледь не крижані бризки, що летіли в обличчя, а з іншого — нереальне, майже обпікаюче тепло його тіла, до якого я мимоволі притислася всією спиною.

— Дихай, Іринко, — прошепотів він мені просто у вологе вухо через шум водоспаду, і його важке дихання обпекло шию. — Дихай. Я тримаю.

Його руки обережно лягли мені на плечі, утримуючи від найсильнішого потоку. Я перехопила одну з них своєю долонею, наче боялася, що якщо відпущу, вода просто зіб'є мене з ніг.

— Ти ненормальний, — видихнула я, коли нарешті змогла нормально вдихнути, а Олег лише засміявся.

У моїй голові зараз був такий вир емоцій, що я навіть не знала, за що хапатися першою. Мені було холодно, страшно, незручно… і водночас чомусь зовсім не хотілося, щоб він мене відпускав.

Я підняла голову й зустрілася з ним поглядом.

Олег більше не усміхався. У його очах не залишилося звичної насмішки, а погляд став таким уважним і серйозним, що я мимоволі завмерла. Він дивився на мене кілька секунд, ніби намагався зрозуміти, про що я зараз думаю, а потім його погляд опустився до моїх губ.

Я помітила це й одразу відчула, як усередині все стиснулося.

Мабуть, саме тоді я мала б відвернутися або сказати щось, що повернуло б нас до звичних жартів і суперечок, але чомусь не зробила ні того, ні іншого. Я лише дивилася на нього, відчуваючи, як його обличчя повільно наближається, і сама не помітила, як ледь підняла голову йому назустріч.