31.

Я одягнула купальник, натягнула зверху довгу футболку Олега й прихопила рушник. Якби тут знайшовся якийсь мій довгий і теплий кардиган — я б взяла його з собою, але подібного не було. Тому довелося обмежитися кофтою, яку теж позичила в Олега.

Спустилася вниз і побачила, що над будинком уже почали пробиватися перші сонячні промені. Я зараз раділа їм, як ніколи. Можливо, після льодяної води сонечко хоч трохи допоможе зігрітися.

Ми рушили до водоспаду. Я мовчки йшла за Олегом, а очі раз у раз ковзали по травах, які росли вздовж стежки і в голові поступово визрівав план. Але це треба буде зробити не сьогодні.

— Про що задумалася? — раптом запитав Олег.

Я підняла на нього очі.

— Ні про що. Просто переживаю, як це все пройде.

Він на секунду зупинився й подивився на мене.

— Все буде добре. Я обіцяю.

Я злегка усміхнулася.

— Хочеться тобі вірити.

— Довірся.

— Щось не дуже можу. — зітхнула я.

Олег нічого не відповів одразу. Лише продовжив іти, переступаючи через коріння дерев. Я вже подумала, що він вирішив не зачіпати цю тему, але за кілька кроків почула:

— І що мені зробити, щоб ти змогла?

— Не знаю.

— Тоді доведеться експериментувати.

— Тільки давай без твоїх магічних експериментів, — усміхнулася я.

— Ти що? Жодної магії. Я серйозно.

— Щось не дуже переконливо.

Він засміявся, а я теж не втрималася від усмішки.

Стежка поступово ставала вужчою, а шум води — дедалі гучнішим. Крізь дерева вже було видно сонячні плями, що мерехтіли на мокрому камінні.

— Ми вже близько? — запитала я.

— Ще трохи.

— Ти це вже хвилин десять говориш.

— Бо ти кожні дві хвилини питаєш.

— Я просто контролюю ситуацію.

— Звичайно. Тому йдеш за мною і навіть не знаєш, куди.

— Я просто тобі довіряю, аби не загубитися.

— О, це вже прогрес.

— Не поспішай радіти.

Він озирнувся через плече й усміхнувся.

— Мені подобається, коли ти така.

— Яка?

— Жива та емоційна.

Я на секунду замовкла.

— А якою я була?

— Напруженою і постійно хотіла втекти.

— Може, я й зараз хочу. І готова втекти.

— Може, і хочеш, але в тебе не виходить.

Я стиснула зуби, але нічого не сказала, а вже за кілька хвилин ми вийшли на невелику галявину.

Перед нами відкрився водоспад, який після дощу, мабуть, став ще повноводнішим. Вода з гуркотом падала вниз, розбиваючись об каміння мільйонами дрібних бризок.

Я зупинилася і просто, мабуть, з відкритим ротом дивилася на цю красу.

— Вау…

Олег задоволено посміхнувся.

— Гарно?

— Дуже.

Я підійшла ближче, вдихаючи свіже, вологе повітря. Тут було зовсім інакше, ніж біля будинку. Вода шуміла так голосно, що доводилося говорити мало не на весь голос.

Я на кілька секунд навіть забула, що ми прийшли сюди не тільки милуватися краєвидом.

— Тобі не страшно тут купатися? — майже крикнула я, бо шум води перебивав усі звуки.

Олег повернув голову до мене.

— А ти як думаєш?

Я повільно повернулася до нього.

— Олеже…

— Що?

— Мені страшно.

Він усміхнувся.

— Іринко, можеш не купатися.

— Я таке не можу пропустити, — крикнула йому. — Знаю, що потім усе життя буду шкодувати.

Він підійшов ближче й простягнув мені руку.

— Ходімо. Покажу тобі місце, де вода не так сильно б'є по тілу.

Я подивилася на його долоню, потім йому в очі. Ніби нічого особливого. Просто рука. Принаймні так я намагалася себе переконати. Але поки минули ті кілька секунд, протягом яких я на неї дивилася, всередині мене вже встигло щось вирішити.

Я без зайвих роздумів вклала свою долоню в його. Олег нічого не сказав. Лише стиснув мою руку трохи міцніше й повів за собою.

І я пішла.