29.

Іра лише прихопила телефон із увімкненим ліхтариком і швидко попрямувала до сходів, а я мовчки дивився їй услід.

Світло від екрана ще кілька секунд ковзало дерев'яними східцями, а потім зникло, і в будинку миттю стало порожньо.

— Вперта... — важко видихнув я і усміхнувся. — Маленька вперта козочка.

Я згадав її слова, що друзі не розбивають одне одному серця. Вона справді думає, що я можу розбити їй серце. Або просто страшенно боїться пустити когось ближче, ніж на відстань витягнутої руки. І той факт, що вона роками не підпускала до себе жодного чоловіка, тільки підтверджував мої здогади. Хтось колись добряче потоптався по її серцю, але я не збирався платити за чужі помилки.

Операція з цим будиночком у Карпатах була авантюрою чистої води. Влад, коли помагав мені вантажити той заклятий диван у машину, крутив пальцем біля скроні й казав, що Іра мене просто приб'є десь під найближчою смерекою. І, чесно кажучи, знаючи Іру, я й сам не раз думав, що ця авантюра закінчиться значно швидше, ніж почнеться. Але зараз усе складалося навіть краще, ніж я міг сподіватися.

Я трохи прибрав посуд і піднявся нагору. Іра вже спала, і я на мить зупинився на порозі.

Вона лежала на боці, підклавши долоню під щоку. Волосся безладно розсипалося по подушці, а ковдра майже сповзла до пояса. Я не стримав усмішки: мабуть, дуже хотіла спати, що навіть ліхтарик на телефоні не вимкнула.

Я тихо підійшов до ліжка, обережно витягнув телефон із її долоні й вимкнув ліхтарик.

Вона лише ледь чутно зітхнула крізь сон. Я обережно вкрив її ковдрою до плечей і на мить завмер, не зводячи з неї погляду.

Скільки років я чекав цього моменту? Скільки років вона вперто робила вигляд, що не помічає моїх залицянь? Наче достатньо було перевести все на жарт і мої почуття одразу зникнуть. Але я був надто впертим, щоб відступити.

День за днем. Рік за роком.

Вона бурчала, сперечалася зі мною, вперто тікала від будь-яких серйозних розмов, а я щоразу закохувався в неї ще сильніше. І ось тепер стояв біля її ліжка, боячись навіть зайвий раз дихнути, аби не розбудити її.

Так хотілося зараз просто обійняти. Притиснути до себе так міцно, щоб вона нарешті перестала від усього захищатися. Поцілувати так, щоб у неї більше не залишилося жодного аргументу про дружбу.

Хотілося до шаленства.

Але не можна. Не зараз.

Я занадто довго чекав, щоб зіпсувати все одним нетерплячим вчинком.

— Завтра буде новий день, Іро, — тихо прошепотів я в темряву мансарди під шум карпатського дощу. — І одного дня ти вже не захочеш втікати. А я почекаю скільки треба.