28.

Я замерла зі шматочком яблука біля губ. Від несподіванки всередині все стиснулося. Ця його близькість, простота та щирість дуже легко пробивали мій захист. Наливка, здавалося, діяла не стільки на тіло, скільки на мозок і конкретно притупляла здатність швидко вигадувати нові відмовки.

— Олег... — я спробувала вкласти у свій голос якомога більше суворості, але вийшов лише тихий, трохи осиплий шепіт. — Ми це вже обговорювали. Дружба — це стабільно. Друзі не розбивають одне одному серця і не роблять вигляд, що не знайомі, після невдалого роману.

— А хто сказав, що він буде невдалим? — він вигнув брову, не зводячи з мене цього свого допитливого, трохи примруженого погляду.

— Статистика! — відрізала я й нарешті відкусила яблуко, аби хоч чимось зайняти рот. — І взагалі, ти занадто впевнений у собі. Хто тобі сказав, що я взагалі захочу міняти свою «безпечну» дружбу на... оце все?

Я виразово обвела рукою напівтемну кімнату, камін і продовжила.

— От якби зараз на твоєму місці була якась подруга, розмова велася б на кшталт «всі чоловіки козли» і тому подібне…

— Я теж козел? — з легкою посмішкою запитав він.

— От якби ми з тобою зійшлися — неодмінно став би, — посміхнулася я.

— Тоді давай спробуємо, козочко.

Я вже очима шукала, чим то його гепнути, але, окрім пледа, нічого не було. Тому кинула в нього ним. Щоправда, у мене вийшло не надто точно, і він швидко його перехопив, а потім тихо хмикнув і повільно простягнув руку. Пальці його були теплими, коли він легенько торкнувся моєї долоні й м'яко охопив мої пальці своїми і я не змогла відсмикнути руку.

— Іро, — м'яко промовив він, і від звуку мого імені в його виконанні по спині пробіг табунець мурашок. — Якби ти справді бачила в мені тільки друга, ти б зараз не сиділа тут зі мною. Ти б знайшла спосіб утекти ще в перший день. Тобі просто подобається зі мною бути, і ти не біжиш.

— Я не біжу, бо ти трохи в гущу Карпат мене затягнув, — випалила я, намагаючись повернути розмову в звичне жартівливе русло.

Але Олег не піддався на провокацію. Він лише посміхнувся кінчиками губ і трохи стиснув мої пальці:

— Двері не зачинені.

— Ти жахливий чоловік, Олафе, — нарешті зітхнула я, похитавши головою. — Ти ж знаєш, що я не піду.

— Знаю, — його посмішка стала ширшою, а погляд — напрочуд задоволеним.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене, ніби про щось думав.

— Можна одне питання?

Я підозріло примружилася.

— Тебе хтось дуже образив?

Я відразу опустила очі.

— Чому питаєш?

— Бо щоразу, коли розмова заходить про щось особисте, ти одразу переводиш усе на жарти або тікаєш від теми. І... — він на мить замовк, ніби підбирав слова. — За весь час нашого знайомства я жодного разу не бачив тебе поруч із чоловіком. Не чув, щоб ти когось згадувала чи з кимось зустрічалася. Наче після когось ти просто поставила на цьому хрест.

— Тебе це не наштовхує на думку, що в мене просто дуже паскудний характер?

Він тихо засміявся:

— Ні.

— Дарма. Це було б найрозумніше пояснення. — Я позіхнула й потерла очі. — І взагалі... від твоєї магії мені страшенно хочеться спати.