27.

Надворі лив дощ, краплі голосно тарабанили по даху, а на вулиці стрімко темнішало. У кімнаті нас освітлював лише камін, і ми не поспішали вмикати щось ще. Я заворожено дивилася на яскраві язики полум’я, слухала шум дощу й намагалася не думати про те, наскільки все це може затягнутися.

Дивно, але зараз мене вже не так сильно дратувала відсутність світла чи зв’язку. Можливо, тому що поруч був Олег. А можливо, тому що я просто втомилася постійно з ним сперечатися.

Хоча...

Ні. Не будемо перебільшувати. Звичка дратувати його нікуди не зникла.

— Про що задумалася? — раптом запитав він.

Я перевела погляд на язики полум’я в каміні.

— Хотіла з тобою посваритися, але розумію, що зараз не найвдаліший момент. Хотя гуску я тобі ще колись згадаю.

— Я в цьому навіть не сумніваюся, — посміхнувся він. — Зрештою, ідей залишилося не так уже й багато, щоб мені насолити.

Я задумалася.

У чомусь він мав рацію, але я буду не я, якщо нічого не вигадаю. Як це в мене можуть закінчитися ідеї? Ну ні. Мій внутрішній запас капостей ще далеко не вичерпаний.

Олег підвівся й кудись пішов. Я навіть не звернула уваги куди саме, продовжуючи подумки складати список майбутніх претензій.

Коли він повернувся, у руках у нього була пляшка і дві склянки.

— Це що? — вигнула я брову.

— Карпатська магія, — лаконічно відповів він, поставивши пляшку на підлогу біля каремата. — Домашня наливка. Місцеві пригостили, коли я... узгоджував деталі нашого відпочинку.

— «Узгоджував деталі» — це коли вивозив із хати все, на чому можна сидіти й спати, окрім одного ліжка? — уточнила я, але в голосі вже не було колишнього роздратування.

— Саме так, — без краплі каяття посміхнувся Олег.

—  А«Карпатська магія» що робить?

— Допомагає людям розслабитися.

— Тобто ти визнаєш, що зі мною інакше не впоратися?

— Я давно це зрозумів.

Я закотила очі.

— Ну що, будеш? Чи чекатимеш, поки світло увімкнуть?

Шлунок промовисто нагадав, що обід був давно. Переводити погляд на темну кухню не було сенсу, а залишати наливку без закуски здавалося поганою ідеєю.

— Сиди тут. Я зараз.

За кілька хвилин я повернулася з тарілкою бутербродів і яблуком.

Ми влаштувалися біля каміна, і Олег розлив наливку по склянках. Вона виявилася зовсім не такою, як я очікувала. М’яка, тепла, із легким присмаком вишні.

— Ого, — видихнула я, відставивши склянку. — А вона підступна.

— Я ж казав. Магія.

Олег перевернувся на бік, підпер голову рукою і подивився на мене.

І от це було небезпечно. Не наливка, а його погляд.

— Олег...

— Мм?

Я покрутила в руках шматочок яблука.

— Скажи чесно. Ти справді дурний чи просто вирішив перевірити, наскільки в мене вистачить терпіння?

Він тихо засміявся.

— Я просто зрозумів, що терпіння в тебе безкінечне, Іро.

Його усмішка стала трохи серйознішою.

— Ти роками робила вигляд, що ми просто друзі. Що між нами нічого не може бути.

Я відвела погляд.

— Бо так і є.

Слова вирвалися швидше, ніж я встигла їх зупинити.

— Бути друзями — це безпечно.

Він мовчав, і від цього мені стало ще складніше.

— А це все... ця хатина, відсутність зв’язку, камін... це ж маніпуляція чистої води.

— Ні, — тихо сказав він. — Це просто шанс.

Я подивилася на нього.

— Шанс на що?

Олег трохи нахилився вперед.

— Щоб ти нарешті перестала бачити в мені тільки друга.