26.

Я не придумала нічого кращого, ніж узяти ще трохи вологий одяг і розвісити його на поручнях сходів.
Разом зі світлом чомусь трохи зник і настрій. Не тому, що я боялася темряви. Просто електрика була тією останньою ниточкою, яка пов'язувала нас із цивілізацією. А тепер у голові одна за одною почали з'являтися зовсім не романтичні думки.
Як ми готуватимемо? Наскільки вистачить газового балона? Коли взагалі з'явиться світло?
Втім, майже одразу я згадала, що до нас регулярно навідуються люди, які доглядають за будиночком. Якщо щось трапиться, нас точно не залишать самих. Ця думка трохи заспокоїла й не дала моїй бурхливій фантазії остаточно втекти в паніку.
Тим часом Олег повернувся з ліхтариком, тримаючи в іншій руці кілька свічок.
— Запаси на чорний день? — усміхнулася я.
— Ага. Як бачиш, чорний день настав.
Я тихо фиркнула і подумала, що ще кілька годин і він точно буде чорним.
Підсвічників у будинку, звісно ж, не знайшлося, тому ми просто насипали в кілька склянок сіль і встромили туди свічки.
— Дуже естетично виглядає. — серйозно оцінив Олег.
— Ексклюзив. Ручна робота. — посміхнулася я.
Ми залишили їх на кухонному столі, щоб потім не шукати навпомацки.
Я озирнулася довкола, взяла свій каремат і спустилася до вітальні. Сіла просто навпроти каміна. Тут було два великі вікна, тому світло затримувалося найдовше.
У крайньому разі, ліхтарик у телефоні ще ніхто не скасовував. Сподіваюся, хоч до туалету зможу дійти без пригод і не вріжуся в якусь стіну, розбивши свого носа.
— Який у нас план дій? — запитала я, коли поруч з'явився Олег.
— Нічого не змінюється. Просто живемо.
Він мовчки накинув мені на плечі плед.
— Та мені не холодно.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
— Бо ти жінка і маєш бути в теплі.
Я лише похитала головою.
У цій великій кімнаті навіть голос лунав якось інакше. Здавалося, між стінами гуляло легке відлуння.
Я озирнулася.
— Слухай... а диван тут колись був? Бо я чомусь впевнена, що сиджу саме на його місці.
— Був.
— І де він?
— Там само, де й решта меблів.
Я перевела на нього допитливий погляд.
— Влад допоміг. — коротко відповів.
— Вантажівкою? — хлопець лише кивнув.
Я лише усміхнулася.
Ну звісно. Як я одразу не здогадалася? Оце вони операцію провернули.
— А зараз було б затишно... Камін, диван...
— Камін можна розпалити й без дивана.
Я засміялася.
— Влітку?
— А чому ні?
Не чекаючи відповіді, він вийшов надвір і за кілька хвилин повернувся вже з оберемком дров. Плечі футболки знову намокли від дощу, а з волосся повільно стікали краплі води.
Я мовчки спостерігала, як він вправно складає поліна, підкладає тріски й підпалює їх.
Чесно кажучи, я й подумати не могла, що колись сидітиму в Карпатах посеред літа й дивитимуся, як чоловік розпалює камін.
Хоча...
У нашій ситуації це чомусь здавалося абсолютно правильним.