24.

Ну і що тут взагалі скажеш? Слів у мене не залишилося. Схоже, тепер не я її захищатиму, а вона мене. Коротше кажучи, я за надійною спиною Іри. Ця жінка не просто коня на скаку зупинить. Вона ще й змію голими руками спокійно зловить, віднесе подалі, а дорогою проведе тобі лекцію з анатомії плазунів.

Я досі стояв посеред подвір'я, дивлячись у той бік, куди вона віднесла вужа. Безстрашна. Божевільна. Неймовірна.

Ні, ну я звісно, знав, що Іра непередбачувана, але щоб настільки... Хотілося вірити, що найбільший сюрприз цього дня вже позаду, але щось мені підказувало, що я дуже сильно помиляюся.

Я повернувся до будинку і побачив, як Іра сиділа за кухонним столом, закинувши одну ногу на іншу, читала книгу й неквапливо їла яблуко. Вона подивилася на мене, але швидко відвела очі. Взагалі останнім часом часто ловив неоднозначні погляди на собі, або ж мені просто хотілося, щоб так було. Мою футболку ця диво-жінка, здається, вже привласнила. Вона була їй завеликою, спадала значно нижче, ніж хотілося б. І чомусь мені шалено подобалося, як вона в ній виглядала. По-домашньому. Гадаю, якби я був їй неприємний — вона б навіть не глянула в бік моїх речей, а так мені це здавалося хорошим знаком. Я ще кілька секунд мовчки дивився на неї, поки вона не відірвалася від книги.

— Чого дивишся? — запитала вона.

— Та думаю...

— Ось це і насторожує, — звівши свої гарненькі брови, промовила вона, і я усміхнувся.

— Мені взагалі вже слабо віриться, що тебе може щось насторожувати.

Вона відклала яблуко й примружилася:

— От мені цікаво... А якби мені зараз треба було на шугаринг, чи на епіляцію, чи на манікюр? Що б ми робили?

Я замислено потер підборіддя:

— А тобі треба?

— Ні. Мені просто цікаво, як б ти діяв у такій ситуації.

Я зробив максимально серйозний вираз обличчя:

— Позбавляв би тебе зайвого волосся... по волосинці.

— Чим?

— Пінцетом.

Вона кілька секунд мовчки дивилася на мене, а потім обурено видала:

— Ти що, мене як курку общипував би?

— Ну... якщо б ти попросила, — пирхнув я й помітив, що вона лише похитала головою.

— І ти дійсно обскубував би мене, як якусь бідну курочку?

— Як гусочку, — тихо поправив я.

— Що? — обурилася вона.

— Курей в окріп опускають — там усе просто. А от із гусьми мороки значно більше. Особливо якщо стара. Там уже треба добряче попрацювати.

Іра кілька секунд кліпала очима, ніби намагалася зрозуміти, чи я зараз справді серйозно читаю їй лекцію про общипування птиці.

— Олег...

— Що?

— Ти зараз порівняв мене з гускою?

— Ні. Я просто продемонстрував високий рівень теоретичної підготовки.

— Божечки... який безсердечний. — я лише безневинно знизав плечима, хоча усмішка вже зрадницьки повзла на обличчя.

— А якщо чесно, — додав я вже м'якше, — мені воно взагалі не заважало б. — Мій погляд сам ковзнув до її ніг. — Навпаки... спинку мені чухала б своїми ніжками.

 Іра повільно закотила очі і потім так само повільно видихнула. Подивилася на мене так, ніби шкодувала, що вужа віднесла в ліс, а не залишила тут.

— Все. З тобою неможливо! — вона голосно закрила книгу, підхопилася зі стільця й швидко побігла нагору.

Я дивився їй услід і не міг стримати усмішки. Схоже, мені знову вдалося її збентежити. І як же... мені це подобалося. Ну що ж... один — один.