23.

Моя кава вже чекала на столі. На плиті стояла пательня, і я здогадалася, що Олег уже поснідав. З надією відчинила холодильник і одразу усміхнулася. Ягідний пиріг був на місці.

— Молодець, — похвалила я невідомо кого. Відрізала собі щедрий шматок і з величезним задоволенням поснідала, після чого знову вмостилася з книгою. Учора я заснула, дочитавши зовсім трохи розділу, тож вирішила це виправити. Коли пральна машинка повідомила про завершення свого нелегкого подвигу, я винесла таз із білизною надвір.

Мені подобалося, як тут усе було облаштовано. За будинком були натягнуті мотузки для сушіння, трохи далі стояла велика металева бочка, у якій спалювали сміття. Органічні відходи летіли до спеціальної ями, яку, як я вже встигла помітити, Олег сам трохи відкопував. А під навісом стояли акуратно складені скляні пляшки — очевидно, їх потім кудись здавали. Все просто і якось... правильно. Я почала розвішувати одяг. Свій, потім його.

— Ні, ну це вже нахабство, — буркнула я, розвішуючи його футболку, потім узяла до рук його боксерки і скоса глянула на них. — Сподіваюся, хоч за це мені зарплата буде.

— Можу премію виписати.

Я різко озирнулася. Олег стояв за кілька метрів, сперся плечем об паркан і, схоже, уже якийсь час мовчки спостерігав за мною.

— Подглядати негарно.

— Я милувався.

— Велика різниця, — зауважила я.

— Для мене — величезна.

Я лише закотила очі й повернулася до мотузки. І саме в ту мить відчула, як мене різко притиснули до себе. Я аж здригнулася.

— Олеже!

— Не рухайся.

— Відпусти мене!

— Тихо. — Його голос був таким серйозним, що я миттєво перестала вириватися.

— Що сталося?

— Змія.

Я повернула голову і помітила, як за якихось півтора метра від мене в траві повільно повз великий вуж і полегшено видихнула.

— Господи... Та це ж вуж. — Спокійно звільнилася з його рук, присіла навпочіпки й обережно взяла змію однією рукаю трохи позаду голови, а другою підтримала довге тіло. — Ну що, красунчику, налякав нас?

Вуж лише ліниво висолопив язика, я віднесла його подалі від подвір'я й обережно опустила в густу траву, де він одразу зник між кущами. Повернувшись, я побачила Олега, який дивився на мене так, ніби вперше в житті побачив.

— Що?

— Ти... щойно руками взяла змію?

Я усміхнулася.

— Це звичайний вуж. Неотруйний. Він злякався тебе більше, ніж ти його.

— Я не злякався.

Я підняла брову.

— Ага. Саме тому мало ребра мені не переламав.

Він винувато усміхнувся.

— Я просто...

— Захищав мене?

— Саме так.

Я важко зітхнула.

— Дякую, звісно, але колись я боялася змій до паніки. Потім так набридло боятися, що я почала про них читати все підряд. Тепер знаю про них стільки, що самій страшно.

— Наприклад?

Я хитро усміхнулася.

— Наприклад, знаєш, що в самців змій два статеві органи?

Він ледь не вдавився повітрям.

— Перепрошую... що?

— Два. Називаються геміпеніси. Використовують, щоправда, за раз лише один.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене.

— Я... навіть не знаю, що на це сказати.

— Тому наступного разу тримай свої руки при собі. Бо, на жаль, тобі так не пощастило, — невинно всміхнулася я.

Запала тиша, і я бачила, як він намагався зрозуміти, чи я щойно справді це сказала. Потім Олег голосно розсміявся.

— Іринко...

— Що?

— Ти зараз дуже жорстоко образила чоловічу половину людства.

— Неправда. Лише трохи нагадала про переваги плазунів.

— От тепер я навіть не знаю, кого мені більше боятися — змій чи тебе.

— Правильна відповідь — мене. І, до речі, дякую за квіти, а тепер будь ласкавий, розвісь решту білизни, раз ти вже тут.