21.

Коли ми повернулися, я зрозуміла, що сил майже не залишилося. Не те щоб дуже втомилася фізично, але сьогоднішній день виявився надто насиченим. Занадто багато розмов і занадто багато спогадів, які для мене були досі травмуючими. І вже навіть трохи шкодувала, що розповіла це все Олегу. Нащо ще й йому це все тепер в голові.

Олег узявся розбирати речі, а я швидко прийняла душ. Затримуватися під теплими струменями не дозволяла совість — потрібно було, щоб гарячої води вистачило й Олегу.

А потім побажала йому доброї ночі й майже одразу пішла до спальні, де, переодягнувшись, сіла на ліжко й нарешті згадала про телефон. На диво, він досі не розрядився, хоча індикатор заряду вже давно був майже порожнім.

— Треба було взяти тебе із собою, — пробурмотіла я, дивлячись на яскравий екран. — Раптом десь у горах була мережа. Хоча... можливо, й добре, що не взяла.

Сьогодні я знову за дуже довгий час ні на кого не відволікалася. Не відповідала на повідомлення, не думала про роботу, не перевіряла соцмережі. Колись мені здавалося, що без цього не зможу й дня прожити, а тепер раптом зрозуміла, що за весь день навіть не згадала про телефон. Просто... жила.

Я все ж поставила його на зарядку й потягнулася до книги. Попередню я дочитала ще кілька днів тому, а ця була непоганою, але після тієї історії, яка сильно мене зачепила, ця вже не викликала таких емоцій. Прочитала сторінок десять, а може, й п'ять, і очі почали заплющуватися самі собою...

Прокинулася я від сонячного проміння, яке пробивалося крізь тонку фіранку. Потягнулася. Повернула голову, та замість Олега мене зустрів невеличкий букет польових квітів, дбайливо покладений на ковдру. Я завмерла.

— Ранній птах... — сонно пробурмотіла я, посміхнувшись.

Ромашки, дзвіночки, якісь дрібні жовті квіточки, назви яких я навіть не знала. Усе це було перев'язане звичайною тоненькою травинкою. Я обережно взяла букет до рук і вдихнула аромат.

У мене були дорогі букети. Великі, розкішні, замовлені в найкращих квіткових магазинах. Троянди, півонії, орхідеї... Та ці прості польові квіти здалися мені найкрасивішими, адже їх спеціально для мене зібрали власноруч. Я взяла кілька маленьких квіточок і поклала між сторінками книги, а потім обережно закрила її, ніби боялася ненароком зім'яти пелюстки, і провела пальцями по обкладинці. Хотілося зберегти цей букетик хоча б так. Щоб колись відкрити книгу й одразу згадати цей ранок.

Я ще раз поглянула на букетик. Такий ніжний, такий красивий... Це було... занадто мило і занадто небезпечно, бо саме до таких дрібниць я завжди прив'язувалася найбільше. Не до красивих слів та  дорогих подарунків, а до простих вчинків, у яких було більше турботи, ніж у сотнях красивих обіцянок.