20.

Сонце остаточно сховалося за горами, і ми рушили назад.

Іра йшла поруч мовчки, задумана, і зараз мені зовсім не хотілося її зачіпати. Жарти теж здавалися недоречними.

Моя маленька дівчинка… Завжди весела, запальна, гостра на язик. Вона ніколи не жалілася. Завжди жартувала, її життя було за сімома замками, а сьогодні я вперше побачив, скільки всього вона носить у собі.

І від цього стало не по собі.

Вона стільки пережила — і жодного слова про те, як їй було важко, але я нутром відчував, що це ще не все.

Є щось, про що вона сьогодні так і не наважилася сказати. Я ж помітив, як вона раптом замовкла, коли мова зайшла про те, чому хотіла кинути танці. Помітив той погляд, ту сльозу, яку вона швидко стерла, думаючи, що я не побачив.

Побачив.

І тепер не міг перестати про це думати. А ще поряд із нею я ніколи не бачив чоловіків. Міла явно щось знала, але вперто мовчала. А Іра сьогодні розповіла мені пів життя, але жодного слова про кохання.

А це означало лише одне. Хтось колись зробив їй дуже боляче. І тепер вона так відчайдушно будує навколо себе стіни захисту.

Від самої цієї думки в мені піднялося якесь звіряче роздратування.

Я ще раз глянув на неї й подумав, що ця вперта жінка навіть зараз намагалася тримати спину рівно, ніби нічого не сталося.

— Втомилася? — тихо запитав я.

Вона здригнулася, ніби тільки зараз згадала, що йде не сама.

— Трохи.

— Якщо хочеш, можемо перепочити.

— Ні. Краще вже дійти.

Я лише кивнув.

Далі ми йшли мовчки. Вона пустила мене вперед, і я лише час від часу озирався, щоб переконатися, що вона не відстає. Стежка ставала дедалі темнішою, а під ногами траплялося все більше коріння й каміння.

І, звісно ж, довго без пригод не минуло.

— Ай...

Я різко обернувся.

Іра перечепилася через виступаючий корінь, але я встиг підхопити її за лікоть, не давши впасти.

— Все, йдеш поряд.

— Не починай.

— І не думав, — відповів. — Просто не хочеться, щоб ти розбила свого гарненького носика.

Вона фиркнула, випросталася й хотіла зробити крок далі, але я так і не відпустив її руку.

Лише коли вона підняла на мене здивований погляд, зрозумів, що вже кілька секунд просто стою й тримаю її.

— Пробач.

— Буває.

Та руку вона забрала не одразу, і це змусило мене усміхнутися.

Через кілька хвилин ми вийшли на невелику галявину, звідки ще було видно останні помаранчеві відблиски сонця.

— Зачекай.

Я зійшов зі стежки й за кілька хвилин повернувся.

— Тримай.

— Що це?

— Ожина.

Вона здивовано подивилася на жменю ягід у моїй долоні.

— Це якийсь особливий карпатський ритуал?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Хотів, щоб хоч сьогоднішній вечір закінчився солодко.

Вона закотила очі й усміхнулася.

— Ооой, почалося.

— Зате ти усміхнулася.

Іра мовчки взяла одну ягоду й одразу скривилася.

— Вона кисла.

— Значить, ще не дозріла. — засміявся я.

— Як і твої підкати.

— Тут не сперечатимуся.

Вона пирхнула вдруге, і цього разу сміх був уже щирим.