19.

Ми ще якийсь час мовчали, вдивляючись у горизонт, де сонце повільно ховалося за вершинами гір, а я чесно ледь стримувала сльози. Здавалося, варто лише щось не сказати і вони самі покотяться, і Олег ніби відчув це.

— А східні танці? — раптом запитав він. — Як ти взагалі до них прийшла?

Я одразу усміхнулася.

— Це дуже давня історія.

— Люблю такі.

Я тихо засміялася.

— Колись ми з бабусею дивилися якийсь серіал, я вже навіть не пам'ятаю який, і там була дівчина, яка танцювала східний танець. Вона так красиво рухалася, ці костюми, монетки, музика... Мене це тоді просто зачарувало, і я закохалася. Потім удома я сама намагалася повторювати ті рухи, але, звісно, нічого не виходило, та мені було байдуже.

— То це була любов із першого погляду?

— Можна й так сказати.

Я зробила ковток чаю.

— Потім усе якось забулося. Уже в сьомому чи восьмому класі я знову почала дивитися ролики на Ютубі, але навіть не думала, що колись сама танцюватиму. У нас удома взагалі було вирішено, що я вступатиму в медичний. Бабуся працювала санітаркою, мама — медсестрою, і це навіть не обговорювалося.

— І тебе це не засмучувало?

— Ні. Я бачила, як мама працює, часто була з нею на роботі й знала, що ця професія завжди потрібна. Тому навіть не уявляла себе в іншому місці.

Я ненадовго замовкла.

— Щоб я могла навчатися, ми навіть продали бабусину батьківську хату. Вона давно стояла порожня, але все одно... Це були великі гроші для нас.

Олег уважно слухав, не перебиваючи.

— І уяви моє здивування, коли вже в коледжі я побачила оголошення про набір у студію східних танців. Я тоді буквально вчепилася в маму, щоб вона оплатила мені заняття. Обіцяла, що працюватиму, вчитимуся, все встигатиму.

Я засміялася.

— Перший курс був божевільний. Вдень навчання, потім бігла на танці, а на вихідних я працювала офіціанткою. Зараз навіть не розумію, звідки в мене було стільки сил.

— Бо ти займалася тим, що любила.

— Саме так, — тепло посміхнулася у відповідь. — Уже наприкінці першого курсу дівчина, яка навчала, почала брати мене із собою на виступи. Потім я й сама знаходила замовлення. І знаєш... це було таке неймовірне відчуття. Я більше не просила в мами грошей, навпаки, могла сама купити собі щось або допомогти їй. Для мене це була справжня перемога.

Я подивилася кудись удалину.

— Взагалі, коли я вступила до коледжу, ніби крила виросли. Нове місто, нові люди... Після школи це було зовсім інше життя.

— Чим саме? — я трохи задумалася.

— У школі я завжди почувалася трохи... іншою. Майже в усіх були повні сім'ї. А нас таких було лише двоє в класі. Ніхто відкрито нічого не говорив, але іноді це відчувалося.

Я знизала плечима.

— А в коледжі це зникло. Там уже всім було байдуже і я мало не вперше відчула, що подобаюся хлопцям.

Олег усміхнувся.

— Думаю, вони були не проти познайомитися ближче.

— О, ще й як. Але мені спочатку було не до романів. Навчання, танці, робота... Хоча... мені дуже подобалося саме відчуття, що я комусь подобаюся. Після всіх моїх комплексів це було незвично.

Я усміхнулася ще ширше.

— А потім у моєму житті з'явилася Міла.

— Уже цікаво.

— Її поселили до нас у кімнату в гуртожитку. Спочатку вона здалася мені дуже закритою. Така правильна, спокійна, а я була її повною протилежністю.

— І як ви здружилися?

— Не знаю. Напевно, тому, що ми обидві росли без тата. Ми ніколи про це особливо не говорили, але якось одразу зрозуміли одна одну. Вона навчила мене трохи більше думати перед тим, як щось зробити, а я її — іноді просто жити.

— Гарний обмін.

— Авжеж.

Я усміхнулася, але вже за мить усмішка повільно згасла.

— Танці теж змінилися. Спочатку це було просто задоволення, потім ми почали багато працювати. Нас запрошували в сусідні міста, сарафанне радіо швидко зробило свою справу. Спочатку було страшно, потім звикла.

Я опустила очі.

— Але разом із цим прийшло й інше.

Олег мовчав.

— Інколи були чудові люди, а інколи... п'яні чоловіки, дурні жарти, чужі руки, яких ніхто не просив. Дехто чомусь думав, що якщо дівчина танцює, то до неї можна торкатися.

Я нервово потерла долоні.

— Спочатку я ображалася. Потім почала злитися, а потім просто... звикла.

Я важко видихнула.

— Коли переїхала, думала, що ще трохи — і взагалі залишу танці.

— Чому?

Я зустрілася з ним поглядом і одразу зрозуміла, що сказала зайве, а в горлі став клубок. Я швидко відвела очі й непомітно змахнула сльозу.

— Щось ми з тобою засиділися.

— Ще трохи часу в нас є.

Я похитала головою.

— Значить, тепер твоя черга, бо я про тебе майже нічого не знаю.

Він усміхнувся.

— Та й розповідати особливо нічого. Я один у сім'ї. Батьки живуть у селі. Батько останніми роками захопився бджолами, поставив собі вулики, тепер має власний мед і, здається, щасливий.

— А мама?

— Вона поруч із ним. Разом город, сад, закрутки... Живуть собі тихо.

Я мимоволі усміхнулася.

— Це дуже круто.

— Не сперечатимуся. Я намагаюся їм допомагати, хоча, якщо чесно, частіше вони допомагають мені. Постійно передають банки із закрутками, овочі, мед...

— А ти ж, здається, майже не готуєш удома, чи я щось плутаю?

Він засміявся.

— Це не заважає моєму холодильнику бути повним маминих запасів.

— Це не запаси.

— А що?

Я подивилася на нього й усміхнулася.

— Це турбота.

Він нічого не сказав, лише забрав із моїх рук уже порожню чашку й поставив її поруч зі своєю. Здавалося, це був такий простий жест, але в грудях миттю потеплішало.